79

Коли ми повернулися до замку, величезний бенкетний стіл уже прибрали, а вздовж стіни стояли маленькі столики з напоями та закусками. Центр залу був розчищений для танців. Сусідню, меншу залу віддали під настільні ігри.

Мені не хотілося ні танців, ні шахів. Тож я, немов привид із серйозними намірами, подалася блукати замком.

Там було тихо й напівтемно. Іноді пробігали слуги. Іноді — гості, які шукали самоти.

Мене потягло в глухі коридори. Туди, де можна залишитися наодинці з думками. Де тиша — не просто тиша, а передвісниця чогось.

Сутінки згущувалися. Світло ліхтарів ще не пробивалося крізь вікна. Лише мої кроки, лише слабке світло з вулиці. Все було… надто спокійно.

І раптом — звук.
Хрип. Наче хтось… душить мишу.
Мишу? Дивно. Котів у замку я не бачила.

Цікавість — не гріх, але джерело проблем. Я пішла на звук. З кожним кроком — шурхіт. Тканина. Ривок. Наче хтось зриває з себе сукню. Поспіхом запалила свічку — тут, у цій частині замку, не горів жоден факел.

Я завернула за ріг — і завмерла.

Один із демонів. Той самий, що був у залі.

Він притиснув служницю до стіни, стиснувши їй горло. Дівчина не могла закричати. Сукня — розірвана.

Жах хлинув у груди крижаною хвилею.

Світло моєї свічки зупинило нападника. Він різко обернувся й прищурився, вдивляючись у мене крізь напівтемряву, ніби моя постать, що розрізала морок, здалася йому привидом сумління.

— Що тут відбувається? — запитала я, намагаючись надати голосу твердості й спокою, ніби щоночі знаходжу демонів у коридорах.

— Не твоя справа, йди звідси, — огризнувся демон і знову повернувся до жертви, ніби я — чергова служниця, яку можна не боятися.

Служниця тихо пискнула — слабкий, безнадійний звук, як останній подих свічки перед згасанням. Видно, сил у неї майже не лишилося.

— Відійди від дівчини! — підвищила я голос, напруга струнко натягнулася в грудях. Цей рогатий явно не збирався сприймати мене серйозно.

— Як ти смієш? — прошипів він, повільно повертаючись до мене з оскалом у голосі. Його очі спалахнули червоним, зіниці — як жарини в каміні, ніздрі смикалися, ніби він принюхувався до мене, як до смаженого м’яса на рожні.

Я терпляче чекала. Зараз дійде. Зазвичай доходить.

— Чаклунка?! — видихнув він із раптовим прозрінням, різко відкинувши служницю, наче ганчір’яну ляльку. — Ти смачніша будеш...

Сказав це з таким облизуванням, яке могло б здатися кумедним, якби не було таким огидним.

Вони що, всі там курси розбещеності проходять?

— Звісно, смачніша, — майже без сарказму погодилась я, нахилившись до служниці та допомагаючи їй підвестися. — Біжи звідси.

Наказ був короткий, чіткий, і дівчина, підхопивши рештки роздертого вбрання, рвонула з місця, ніби її життя залежало від швидкості — що, власне, було чистою правдою. Її спідниці зашурхотіли, як миші під підлогою.

— Іди до мене! — демон розвів руки, ніби збирався обійняти мене… пекельним способом.

— Звичайно, любий, — всміхнулася я й одним рухом накинула на нього магічну сітку. І хоч у моєму тоні й прозвучала легка іронія, заклинання подіяло серйозно.