77

Мурашки побігли спиною, потилиця занила, мов під тиском ковпака. А ще серед гостей були демони. Справжні. З рогами. Лише сховані в оболонках людей.

«О, привіт», — подумки кивнула я їм, зблідла й мимоволі захотіла втекти.

Але я вперто трималася. Бо тепер уже знала напевно: роботи тут вистачить не на рік... а на вічність.

Господар замку, герцог Уїлфред Хічхолм, владним, але бездоганно ввічливим жестом запросив усіх до столу.

Поки гості розсідалися, виголошували тости, сипали компліментами та дзвеніли бокалами, в моїй голові народжувалися зовсім інші плани — не для світської бесіди, а для очищення цих земель від демонічної скверни.

«Перше — знищити демонів», — міркувала я, відсторонено усміхаючись. — «Друге — з’ясувати, чому саме це герцогство притягує їх, наче гниле м’ясо мух. Що тут відбувається такого, що сили темряви сунуть сюди, мов додому?»

Протягом усього прийому я майже не їла — лише спостерігала, сканувала лицемірні усмішки та крадькома кинуті погляди. Демони, як відомо, не з’являються просто так. Їх приваблюють людські гріхи, мов світло нічника приваблює міль. Чим брудніші думки — тим густіші тіні.

Приміром, у палаці імператора їх особливо багато. Центр влади, центр амбіцій, заздрощів, страху — усе, що їм так смакує. І тут мене раптом осяяло — ось воно! Це завдання — перевірка перед великою місією там. Я відчула це всім тілом, мов передгрозове поколювання на шкірі.

Герцог тепер здавався мені вже не таким милим. Приваблива зовнішність, бездоганні манери — лише фасад, за яким може ховатися будь-що: від культурного диявола до одержимого тирана.

Після обіду, щедро приправленого вином і балаканиною, гості почали розходитися: хто — до зали, хто — до саду, хто — до затишних покоїв. Я запропонувала Ерміні прогулятися — все-таки майбутня господиня має оглянути свої володіння. Герцог несподівано зголосився супроводжувати нас. Чемність? Контроль? Інстинкт?

Прогулянка розпочалася з саду. Він постав перед нами у вечірній красі, мов коштовна шкатулка: клумби квітучих рослин, смарагдові галявини, доглянуті фруктові дерева. Кожен куточок — вивірений, продуманий, ідеальний до тривожної досконалості.

Молоді вели світську розмову, наче давно вже були зарученими. Герцог виявився напрочуд вправним оповідачем — здавалось, він знає буквально все про кожен кущ, кожен камінь навколо. Ніби й справді любив це місце. Або ж ретельно вивчив, як роль у виставі.

Я йшла позаду, мовчки, з обличчям уважної слухачки, але всередині — читала кожну інтонацію, кожен жест, кожен погляд. Він не справляв враження лиходія. Навпаки — легкий, добродушний, нагадував відставного полковника у розквіті сил. Здається, й Ерміні він подобався дедалі більше.

«Може, він справді ні до чого?» — неохоче подумки припускала я. — «Але тоді — хто?»

Ми звернули з алеї до павільйону для тренувань. На майданчику кілька людей вправлялися у фехтуванні.

Підійшовши ближче, я ледь не вигукнула від несподіваної радості: серед них був Дік, наш суворий силовик. Усередині розправилися крила — він тут! Ми не самі!

Воїни витягнулися по стійці «струнко» при вигляді герцога та його нареченої. На мене ніхто й не глянув. Дік лише байдуже ковзнув очима — чари спрацювали бездоганно. Він мене не впізнав. Але впізнає. І здивується неабияк.

Далі ми рушили до господарського двору.