76

Ми розійшлися. У мене й Ерміни були окремі кімнати, з’єднані дверима — навіть у коридор виходити не потрібно. Тітоньок же, мов двох дрімаючих драконів, розмістили разом.

Я ледь дісталася до ліжка й одразу впала, навіть не дочекавшись вечері. Заснула, як солдат під артобстрілом — швидко, важко, міцно. Крізь сон чула стукіт — та організм перебував у режимі повного ігнорування.

Прокинулася вже тоді, коли сонце пробивалося крізь штори. Перелякано схопилася — я проспала ранковий підйом!

Поспіхом привела себе до ладу. На столику стояла вчорашня вечеря, холодна, як образа. Я й не пам’ятала, коли її принесли. Напевно, вже була в іншому світі. Довелося снідати залишками. Не надто гідно, зате ситно.

Я перебігла до кімнати Ерміни. На щастя, вона ще спала. Бідолашна — поки я мирно спала, їй довелося вечеряти з герцогом.

— Підйом! — бадьоро виголосила я, розчинивши штори. Світло хлинуло в кімнату, мов хвиля реальності.

— Сьогодні у нас прийом! Герцог пообіцяв улаштувати свято на вашу честь.

Ерміна, як школярка, заховалася під ковдру. Кумедно. Прямо як я в дитинстві.

— Пані Ерміно! Вставайте! — потягнула я ковдру. — Як минув учорашній вечір? Наречений припав до душі?

Дівчина миттю прокинулась, сіла, розпливаючись у усмішці.

— Ах, який він уважний, добрий... — мрійливо прошепотіла Ерміна. — Побачивши мою втому, дозволив мені піти відпочити.

Це прозвучало з такою гордістю, ніби він власноруч збудував для неї замок.

— Ось і чудово! Добрий чоловік — це вже половина щастя, — підсумувала я, допомагаючи їй одягти сукню. Хоча це й не входило до моїх обов’язків, у ту мить я почувалася радше старшою сестрою, ніж компаньйонкою.

— Чому лише половина? — здивувалася вона.

— Бо інша половина — це любов до себе, — пояснила я з поважним виглядом пенсіонованого психолога. Колись мої походи до фахівців не минули без користі.

— До себе?.. — Ерміна нахмурилася. — А як це — любити себе?

— Це цілком нормально, — почала я свій монолог про самоповагу, та в цю мить до кімнати вбігла служниця.

— Пані, ви вже прокинулись? Вибачте... я не наважилася будити вас.

— Усе добре, — м’яко відмахнулась Ерміна.

«Марно, — подумала я. — Слуга має шанувати пані. Забагато вольностей — і авторитет розсиплеться, мов черствий сухар».

Мене саму дивувало, як швидко я перейняла манери вищого товариства.

Сніданок подали до покоїв. Пів дня ми провели в розмовах: розбирали речі, обговорювали дім, людей, перші враження. Потім приєдналися наставниці, які взялися повчати Ерміну з запалом старих бібліотекарок.

Я слухала впіввуха. Усе здавалося мені абсурдним. Замок — чудовий. Господар — ввічливий. Слуги — досконало виховані. Навіщо ж мене сюди направили?

До обіду ми одяглися святково. Спускаючись до зали, почули гомін — гостей було чимало. Герцог влаштував бенкет: родичі, приятелі, поважні персони.

Зала була прикрашена, столи ломилися від страв. Усі привітні, елегантні.

«Цікаво, а чи є тут хтось під демонічним впливом?» — подумала я, й, усміхнувшись, активувала магічний зір.

І… усмішка зникла.

Демонічний слід — був на всіх.

На всіх.