73

Капелюшки, рукавички та черевички — це вже справа техніки, деталі, що легко піддаються волі та фантазії. Але…

Раптом мені ніби щось клацнуло по носі: а звідки взялася тканина? Повітря, звісно, просочене магією, але ж не настільки, щоби породжувати оксамит і мереживо з нічого. Скоріше за все, моя ненажерлива магія потягла ресурси десь поблизу — скажімо, з сусідньої швейної майстерні. Примарне злодійство — найнепомітніше. Але й за нього доводиться платити цілком реально.

Я витягла з гамана кілька срібних монет, зосередилась і прошепотіла бажання: хай гроші повернуться туди, звідки магія взяла тканину. Монети м’яко зникли зі столу, мов розчинилися, і лише тоді я дозволила собі видихнути. Ніхто не прибіжить із криком «злодійка!» — принаймні, не сьогодні. Ах, яка ж підступна ця моя магія. Кожну дрібницю треба продумати, інакше в одну мить можна стати легендою злодійського ремесла.

Прикраси взяла по мінімуму — лише з тієї скриньки, де зберігалося все найскромніше й майже забуте. За легендою я — панянка з зубожілого роду, змушена заробляти на хліб, наймаючись у прислугу до знатних осіб. Не богиня, не балова леді — просто дівчина, яка потребує трохи удачі.

Коли завершила перевтілення, задоволено оглянула себе у дзеркалі. Образ склався до найменших дрібниць.

— Яка ж я гарна! — з захватом видихнула, але майже одразу спіткнулась у власній думці: Чи звикну я коли-небудь до цього?

Стоп! — осмикнула себе внутрішнім окриком. Хто ж візьме в помічниці дівицю, що вродливіша за саму пані?

Ось чому, пригадалося, пан Десмонт так люб’язно забезпечив мене одягом кольору сірого дощу. Хотів приховати мою вроду за тьмяною тканиною. Втім, це все одно, що намагатися затулити сонце клаптем тюлю. Навіть якщо вимазатися сажею з голови до п’ят — як та казкова падчерка — й то, мабуть, не допоможе.

Потрібно діяти радикально! — подумала я з тією знайомою рішучістю, яка охоплює жінок, що заходять до перукарні «лише підрівняти».

— Хочу видаватися в очах інших звичайною, — промовила я, дивлячись просто у дзеркало, вкладаючи у слова все розпачливе прагнення скромності.

Відображення не змінилося. Та сама я, з тією ж усмішкою, з тим самим нестримним світлом в очах. Перевірити, чи подіяло, можна було лише на практиці.

Швидко зодягнувшись, я побігла до найближчого кафе з тістечками — того самого, де мене знали й любили. Там часто пригощали еклерами просто за красиві очі, й останні кілька днів той заклад нагадував чоловічий клуб із безалкогольною випічкою.

Цього разу чоловіків справді було багато. Але... глянули на мене байдуже, як на звичайну знайому офіціантку, й одразу відвернулися. Ні схвального кивка, ні захопленого «ах».

Навіть якось прикро стало. Але ж не відступати тепер.

Я купила собі каву — як завжди — і стала біля стійки чекати на еклери. Хлопчина, який завше захоплювався моїми очима, тепер лише вклонився й пішов обслуговувати інших. Наче й не впізнав. І це, зізнаюся, боляче вкололо. У самісіньке серце мого марнославства.

Єдине, що тішило — магія подіяла.

Та з’явилася нова проблема: а чи впізнають мене хлопці з загону? Я ж тепер — непримітна милашка. У кращому випадку — просто Анабелла з гарними манерами. У гіршому — ніхто.

Рука вже потяглася скасувати чари, але я вчасно зупинилася. Бавитись туди-сюди — ризиковано. Та й пояснення для хлопців знайдеться — в разі чого, нашепочу довіру. Врешті-решт, у мене ж «магія соціальної адаптації» розвинена.

Наступного ранку, щойно сонце піднялося над дахами, я вирушила за вказаною адресою — найматися в компаньонки.