69

 Відбігши на пристойну відстань, я зупинилася — мовби раптово почула шурхіт за спиною — і застигла в роздумах. Виходить, увесь цей час я жила, як маріонетка в запиленому комірчині минулого, під тягарем його закіптюжених тіней. Те, що дрімало в глибині — отруйне, затамоване — просочувалось у мій теперішній вигляд, викривлюючи реальність. А історія з бродягами… стала іржавим ножем, що розпанахав нарив, давно схований під крихким фасадом. Я не витримала — і вивергнула старий біль назовні, гучно й безжально, мов за диригентською паличкою в жалобній симфонії.

Іронічно, правда ж?

У готелі, просоченому млосними запахами старого дерева й прихованим невдоволенням покоївок, на мене вже чекав хтось із Відомства — тінь, що винирнула з-за штор. Він передав мені послання від лорда Ебернеті.

Десмонт — вічно похмурий і насичений темрявою, мов парфумами, — наказував негайно з’явитися до управління. А я, між іншим, ще й обіду не скуштувала.

«Ой, зачекає ваш лорд», — вирішила я з напівусмішкою й вирушила перекусити. Чинити зло на порожній шлунок — поганий тон.

До начальства я з’явилася під вечір, коли сонце вже повільно стікало по дахах, а тіні на вулицях ставали довгими й зловісними. Чемно постукала — так, ніби за дверима не чиновник, а привид з минулого — і, почувши заповітне «Заходьте», ввійшла.

— Пані Амеліє, — протягнув лорд, мов натягуючи останні струни терпіння. — Вас не було надто довго.

Голос у нього був такий, що навіть найгладші мухи під стелею завмерли. Роздратовано-нервовий, як у професора, спійманого на некромантії.

— Щось трапилось? — з невинною усмішкою спитала я, мило кліпнувши віями, ніби щойно вилізла з квіткової поляни, а не тинялася по закапелках із демонами.

Цей буркотун міг хоч цілу оперу мені читати — настрій він мені не зіпсує. Не той сьогодні день, сер.

— Сідайте, — зітхнув він з відчаєм людини, якій щойно повідомили, що його улюблений чай закінчився.

Я вмостилася навпроти, зручно потягнулась — і тут він, підвівшись, почав говорити дивним, майже гіпнотичним тоном:

— Пані Амеліє, а ви знаєте, що буває, коли магію використовують на шкоду?

Його погляд був таким проникливим, що, здавалось, міг продірявити бетонну стіну — не те що мою скромну душу.

«Про що це він? Про хлопця? Чи вже про бродяг пронюхали? А може, в них там ще й ясновидці з’явилися в штаті?»

— І що ж буває? — обережно спитала я, наче ступала тріснутими сходами старого мосту.

— Ви не знаєте? — нахилив голову, мов сич у бібліотеці, повній пилу й сарказму.

— Ні, власне, я й не використовувала магію на зло, — відрубала я з зухвалою легкістю. — Так, по дрібницях…

Показала на пальцях, наскільки ті дрібниці були «дрібними». Він не оцінив мою щиру пантоміму й заговорив далі — з пафосом суворого лектора, який упіймав студента на жуванні заклять.

— Якщо людина, що володіє магією бажань, починає зловживати нею, вона перетворюється на чорного мага. На такого, що здатен бачити демонів та іншу потойбічну погань, що в’ється по тріщинах реальності, покликану сюди злом.

«О-паньки... А чого мені раніше ніхто цього не сказав? На пакунку з магією не було попередження!»

Всередині щось похололо — я попалася. Або ні? Демонів я почала бачити майже одразу після... цього тіла. Можливо, моя попередниця вже ступила в темряву — а мені тепер розгрібати її угоди з мороком?

— Зачекайте! — сполошилась я, мов миша на балу скелетів. — Але ж я й хороше роблю! Це ж має зараховуватись?

Я стиснула пальчатки в руках так, що кісточки побіліли — серце билося, як птах у клітці.