68

Коли вся нечисть була вивезена, і дім знову наповнився тишею, я рушила додому пішки. Бо, чорт забирай, вечір був теплий, повітря — свіже, і мені подобалось, як бруківка перекочується під підборами. Навіть каміння тут звучить інакше — ніби шепоче: живи, дихай, не бійся.

Повз проїжджали фури з магдвигунами — не диміли, лише фиркали, як невдоволені коні. Повітря було чисте, насичене вечірнім спокоєм, з легким присмаком жасмину й таємниці.

Біля стоянки візників до мене миттєво підскочив один із тих, хто виливає компліменти, мов відро води. Я лише кивнула. Це був не той день.

Справу зроблено — а на душі все одно паскудно. Буває таке, коли використовуєш магію не за призначенням. Навіть якщо на добро. Закон маятника ще ніхто не скасовував.

Розуміючи, що відповідь неодмінно прилетить, я зупинила візника біля парку. Решту дороги пройшла пішки. Через тінь, прохолоду і ржаве шурхотіння дерев.

Чим швидше я вляпаюсь у нову халепу — тим швидше врівноважу баланс. І не доведеться щоразу боятись, коли й звідки прилетить зворотка.

Карма не забарилася.

Щойно я ступила на затінений провулок — дорогу перегородили. Троє… ні, четверо. Чоловіки з виглядом бродяг, з обличчями, як у старої цегли — потрісканої й темної.

— Що треба? — запитала я грубо, зовсім не так, як личить леді з гарного товариства.

— Вона що, з наших? — здивувався один, змахуючи брудною рукою краплю з носа.

— Авжеж, з ваших! — підхопила я, не даючи їм отямитись, і миттєво ввімкнула актрису п’ятого рівня.

— Та я ж у минулому житті ледь не на вулиці ночувала! Ну подумайте самі! Зарплатня — на дешевий секонд і прострочені сосиски. Комуналку ділила на трьох. В однокімнатці! А квартира — з тарганами, які брали мито за прохід у ванну! Це життя?

Чоловіки завмерли. Один навіть піднявся на носочки, ніби хотів роздивитися мою душу навскрізь.

— А робота? — продовжувала я, кружляючи навколо них і загинаючи пальці, як викладач у пекельному коледжі.

— Дев’ять годин перед монітором. Очі — в лахміття. Спина — крива, як парус у шторм. Геморой — привіт з того боку! І все це — за гроші, яких вистачає лише на проїзд і мрії про краще життя!

Я зупинилася. Зробила глибокий вдих. Поглянула в небо, повне зір і вселенського байдуже́нства.

— Але найгірше… — прошепотіла. — Наймерзенніше — коли твій шеф, мерзотник рідкісний, забирає твій проєкт, а потім… убиває тебе.

Шмигнула носом. По-справжньому.

Чоловіки ошелешено витріщилися. Один навіть присів.

— Ти нам це... зуби не заговарюй, — пробурмотів один невпевнено.

— Я можу заговарювати ячмінь, зуби — не моя сфера, — знизала плечима. — Але раз ми тут усі свої… То нехай ваші зуби будуть здорові!

І перш ніж вони встигли відреагувати, я різко додала:

— А тепер — стійте, як статуї, рівно п’ять хвилин!

Вони скам’яніли. Закляття лягло рівно. Поки не отямились — я з вереском рвонула геть.

— СТІЙ! — заволали позаду, але… магія є магія. Самі наказали.

Я мчала крізь парк, сміючись. Вітер у волоссі, серце — в ритмі перемоги.

Оце так психотерапія! Оце катарсис!

Боже, як же добре. Як легко. Наче з плечей злетіло не лише прокляття, а й останні залишки вини. Виявляється, іноді достатньо — трохи чесності, дрібка іронії і троє випадкових слухачів із кущів.

Треба запам’ятати: чудовий терапевтичний прийом. Виговори все першому-ліпшому… і світ знову дихає.