67

Сидів згорблений, голова опущена, наче вага всієї цієї історії тиснула йому прямо на хребет.

— Та натворив ти, звісно, — пробурмотіла я. Руки свербіли — когось би та й прикінчити. Його? Друга? Демона? Себе — за те, що встряла?

Покарання він, мабуть, уже отримує. А от матір було щиро шкода. Іноді найневинніші тонуть у чужій провині.

— Я ж просто налякати хотів, — бурмотів далі, ніби намагався себе виправдати. — Просив демона, щоб він навіяв їй думку... ну, щоб вийшла за мене. Мовляв, інакше на неї чекає біда.

Він махнув рукою, наче хотів відігнати саму пам’ять. Знову схлипнув.

Ну звісно. Він не маніяк — просто дурень. І розуму в нього рівно на заварку чаю. Без чайника.

— Хто ж тебе підбурив із демонами зв’язуватися? — спитала я, відчуваючи, як у мені прокидається внутрішній педагог і займає бойову позицію.

— Один мій приятель, — зізнався. — Каже, став успішним завдяки їм. Він і підказав, де знайти книжку...

— Ясно, — видихнула я, потираючи скроні. — Чудовий у тебе товариш. Давай сюди ту книжку. Ще наробиш біди.

— Її в мене нема, — підвів він голову. — Я лише одне закляття переписав. Книжку з бібліотеки виносити не можна.

Чудово. Чим далі в ліс — тим густіша бібліотека. Моє передчуття стиснулось у вузол і почало монотонно стукати по потилиці, наче бабуся ложкою по каструлі: «Дитино, туди не ходи».

— Де бібліотека? — спитала я тоном, що не допускав заперечень. — Говори все. Адреса. Явки. Паролі. І бібліотекарів теж опиши — раптом ті ще й чаклуни...

Він розповів усе. З тією готовністю, з якою каються смертники. Або грішники, що втратили останню надію.

У мене, все ж таки, страшна магія. В Таємному відомстві мені б дали орден. Або премію. Або… хоча б шоколадку.

Я вже збиралась іти. У цьому домі мені більше не було чого робити. Нехай сам тепер видряпується з тієї ями, в яку так ефектно впав. Може, жорстоко. Але справедливо.

— Зачекайте! — гукнув він раптом. Голос прозвучав несподівано чітко.

Я обернулась.

— Ви ж сильна магиня, так? — тихо спитав він. — Лише одне прошу: допоможіть Ізетті. Мені більше нічого не треба.

— Добре, — пообіцяла я занадто легко, з тим самим виразом обличчя, з яким клянуться більше ніколи не їсти солодкого після сьомого тістечка. Тим більше, що дівчинка вже була врятована. Тож сказане, по суті, нічого не змінювало — але всередині стало трохи тепліше.

Я вже хотіла піти мовчки — у найкращих традиціях загадкових відьом у темно-синьому. Але щось мене зупинило — совість? бажання ефектно поставити крапку? Не знаю.

— З Ізеттою все буде гаразд. Я подбаю, — сказала я несподівано навіть для себе. Голос вийшов впевнений. Майже материнський. — Але за однієї умови: ти думаєш про свою матір. І більше — жодної дурниці.

Сказала це різко. Не як пораду — як наказ. Щоб не вздумав раптом гратись у героя і кидатися з урвища чи в чан з отрутою. Мені ще не вистачало хоронити його під чорною місяцьною завісою, з прокляттям на вустах.

А ось і він — гість вечора.

Демон, що переслідував нещасного хлопчину, неспішно виповз із картини, мовби зісковзнув з полотна разом із мазками фарби. Він злився з пейзажем, але я відчула його ще в передпокої. І тепер, стоячи у дверях до вітальні, він посміхнувся так, наче збирався продати мені чарівну каструлю з таймером кінця світу.

— Гарненька, — прохрипів він голосом, ніби з дна вигрібної ями. — Виганяти мене будеш?

І облизався. Саме так — скрипуче, шершаво і геть огидно.

Чому вони завжди не сприймають мене серйозно? Що, сукня недостатньо чорна? Чи зачіска занадто акуратна?

— Буду, — байдуже відгукнулась я й клацнула пальцями, накидаючи на нього магічну сітку.

Як завжди — почались верески, прокльони, римовані прокльони, театральні зітхання, скарги про «жінки нині якісь грубі», і навіть... благання. Хто б знав, скільки принижень і ображених реплік можна втиснути у три хвилини!

Поки він корчився, я викликала команду через кристал зв’язку.

Бригада прибула швидко. Хлопці злагоджені, мов антикварний годинник. Запакували демона у переносну клітку, як кота, тільки з рунами.

— Навіть у вихідний працюєш, — дорікнув мені Едвін, ліниво зачиняючи дверцята.

Я лише знизала плечима. Чому я передумала й допомогла хлопцеві — сама до кінця не розуміла. Просто… я ненавиджу демонів. У будь-якому вигляді. Особливо таких. А хлопець… він і так приречений. Він віддав кохану демонові. Йому цього вистачить. До кінця життя.