65

— У моєї знайомої син… добрий хлопець, — почала Хельга, і її сумна усмішка сама по собі могла б розтопити крижину. — Був. А останнім часом щось із ним трапилось. Змінився до невпізнання: нервовий, злий. Матері не слухає. Вечорами зникає, вдень — наче привид. Блідий, виснажений...

«Усі ознаки залежності», — відзначила я подумки, мов переглядаючи довідник токсиколога. У цьому світі мені ще не доводилося стикатися з наркотиками. Невже й тут, серед демонів, магів і масляних ліхтарів, вони вже встигли пустити коріння?

— Вона боїться, що він не доживе до весни, — продовжувала Хельга, і її голос тремтів від розпачу. — Ходили і до цілителів, і до чарівників… Дарма. Ніхто не може сказати, в чому річ. А днями лікар сказав: готуватися до найгіршого.

«Ага… а раптом демон причепився? Або суккуб? Люблять такі створіння висмоктувати життя через бажання. Обійме — й ти вже сухий кульбабчик.»

Хельга ще говорила, а я вже подумки витягувала з арсеналу свою сітку для лову нечисті й націлювала її у близьке майбутнє.

— Мені треба побачити хлопця й його рідних, — кивнула я, вирішивши, що зазирнути в пекло на кілька хвилин — справа звична.

«Демони — мастаки прикидатися ріднею. Дивитимусь не на слова, а на ауру».

Торговка миттю розіслала вказівки, немов ми збиралися не до хворого, а на справжній рейд. У прохід лавки вона виставила м’ясника — кремезного чолов’ягу з руками, мов окости, — щоб боронив, якщо раптом привид почне кидатись ножами.

За кілька хвилин ми вже трусилися у возі, схожому на труну на колесах. Дорога була м’яка, як збитий пудинг, але все одно незручна — то підкине, то занесе.

Нас зустріла сама господиня дому. Її обличчя було тривожним — таким, як у тих, хто намагається зберегти гідність, хоча знає: у підвалі давно хтось ховає кістяки.

На щастя (а може, на жаль), син був удома.

Одного погляду вистачило. Наркоман. Прямо з підручника. Блідий, виснажений, порожній погляд — він ще жив, але, здавалося, душа його вже давно взяла відпустку. Постійно озирається, ніби боїться, що його власна тінь завдасть удару в спину.

Поки мати переказувала мені історію, яку я вже чула від Хельги, я слухала краєм вуха. Що я могла вдіяти? Їм би до фахівця. Або бодай до відьми-травниці. Я ж не знала, які тут речовини, як вони діють, і чи не вважається в цьому світі звичайна кава забороненим еліксиром.

З міркувань ввічливості я дослухала до кінця. Демонічного впливу не відчула. Якби якийсь інфернальний гад сидів на ньому — аура палала б чорними плямами. Але… нічого. Ні порчі, ні привороту, ні затяжного магічного втручання. Порожньо. Тиша.

Моя магія тут навряд чи могла б допомогти. Звісно, я могла б прошепотіти щось та побажати йому здоров’я, але навіщо? Що з того — безсмертний наркоман? Це вже зовсім інша глава в підручнику жахів.

Лишався один варіант — розпитати у Таємного відомства. Якщо хтось і знає про місцеві зілля, то це Десмонт. Якщо, звісно, не прикидається безтолковим щоразу, коли я поруч.

Час було йти. Я підвелася, збираючись попрощатися, аж раптом... помітила щось дивне.

Аура. У центрі — рівна, світла, чиста. Але по краях… наче її шматки вирвані. Як розірвана тканина. Зазвичай аура нагадує легку вуаль. А тут — мовби хтось вирізав фрагменти ножем.

Це був поганий знак. Дуже поганий.

— Мені потрібно поговорити з вашим сином наодинці, — сказала я, і мій голос був твердим, як лезо.

Мати юнака миттєво напружилась, зблідла. В очах спалахнуло щось, схоже на страх. Або… провину?

— Ні. Це виключено, — твердо мовила вона, схрестивши руки на грудях. — Я повинна бути присутня.

Ця відмова мене спантеличила. В ній не було турботи — лише намагання щось приховати.

— Тоді я не зможу вам допомогти, — холодно відповіла я й рушила до дверей.

— Зачекай! — втрутилася Хельга, з тим самим запалом, із яким вона зазвичай сперечалася за останній шматок баранини на ринку.

Вона почала гаряче вмовляти подругу. Я відійшла до вікна. Дивилась на вулицю, але відчувала, як за спиною згущується напруга.