64

Наступного дня я проспала до обіду. В номері пахло свіжим хлібом і маслом. Було так добре — лежати під теплим пледом, пити чай із лимоном і робити вигляд, що весь світ за вікном — марево.

Звіт? Ах так… той самий звіт, який я мала здати зранку. Маленький черв’ячок совісті намагався прогризти шлях до мого сумління, та я його швидко заткнула — образою на Десмонта. Нехай сам пише свої папірці. Я, між іншим, ризикувала життям, а він мені у відповідь — сердитий погляд і жодної премії.

Раз уже випав позаплановий вихідний, вирішила навідати Хельгу. Та й Ізету теж. Неспокій гриз — а що як родичі з’явилися? Нахабства їм не позичати.

За кілька годин, запашна, одягнена в скромну синю сукню з білим комірцем, я вирушила до крамниці. Мій вигляд був втіленням чемності — ніби я втекла з обкладинки журналу «Для юних леді та таємних відьом».

Та попри цнотливий образ, погляди перехожих липли до мене, як листя до чобіт у вогкому лісі. Клята тілесна магія.

У крамниці було людно. Я терпляче чекала в комірчині, попиваючи чай, поки Хельга звільнилася.

— Ти вже важлива персона, — усміхнулась я, коли вона з’явилася.

— Ох, пані, роботи щоразу більше! — простогнала вона, знімаючи фартух. — Навіть м’ясника найняла!

— Скаржишся? — хмикнула я.

— Та ні ж бо! — вигукнула. — Скоро багатою стану. Все завдяки вам.

— Гаразд-гаразд, — поспішила я урвати майбутній гімн на свою честь. — Як Ізета?

— Влаштувалася. Пансион прийняв її, як рідну. Навіть додому на вихідні повертатиметься… — доповідала вона з таким виглядом, ніби вручала звіт особисто королеві.

— Чудово, — я вже було підвелася, але…
— Ви мали рацію, коли сказали не зволікати! — прошепотіла Хельга, й чай у чашці здригнувся від її хвилювання. — Наступного ж дня її родичі з’явилися! Зі сторожею! Звинувачували, ніби я її силоміць утримую!

— Що?!

— Обшукали все, кричали, погрожували! А я — спокійна. На щастя, сторожа трапилася розумна. Все оглянули, вибачилися... Але мати в неї така... вереск стояв до небес. Я не витримала.

Я примружилась. Уже знала, чим усе скінчилося.

— В око їй заїхала, — гордо повідомила Хельга й відпила чаю.

— Дивись, щоб знову не загриміла за ґрати, — застерегла я, хоча посмішка вже рвалася на губи.

— Та не посадять! Я їй пригрозила: буде капостити — таких бід натворю, сама схоче до монастиря втекти.

Ах, Хельга... проста, як бруківка на міській площі, але з душею дракона.

— Ти, будь ласка, багато про мене не теревень, — сказала я, стишуючи голос. — Удача любить тишу. Розбалакуєш — і все сиплеться, мов пиріг без борошна.

Хельга зблідла. Схоже, вже встигла роздзвонити всьому кварталу про «янгола в капелюшку».

— Пані, тут таке діло… — зніяковіла вона, опускаючи очі.

Я одразу насторожилася.

— Одній моїй знайомій потрібна допомога...

Мені зовсім не хотілося влізати в якісь історії. Особливо в ті, що починаються словами: «Потрібна допомога…». Я боялася, що стану для місцевих базарних тіток кимось на кшталт Діда Мороза в криноліні — чарівним створінням, яке виконує всі прохання ложечкою чаю, а потім ще й пирога вдячності не дочекаєшся.

Але Хельгу я не могла не вислухати. Вона була теплою — як свіжі пиріжки на зимовому морозі. Така людська доброта завжди була мені до душі. Особливо в цьому світі, де вона траплялася рідше за сонячний день у Лондоні.

— Що за допомога? — зітхнула я важко, вже наперед пообіцявши собі, що лише послухаю. (Цей внутрішній договір, як завжди, протримався рівно до першої жалісної деталі.)