63

Я йшла, освітлена тьмяним світлом масляних ліхтарів. Вулиці пустіли. Тіні ставали довшими. Запах квітів — сильнішим, майже п’янким.

Все навколо нагадувало сцену з готичного роману — тільки принц, на жаль, виявився занадто справжнім. І занадто язвив.

"Ангел", цікаво, як там вона? Чи впоралась із Вадиком?..

Широко усміхнувшись, я крокувала в ніч. Майбутнє я ще напишу собі сама. І, треба визнати, у мене вже непогано виходило.

— Яка краля! — як грім серед безмісячної ночі, мені перегородили шлях четверо хлопців — ніби зумисне вистрибнули з провулка, щоб зловити привида-наречену.

— А я вже подумав — ангел з’явився, — здивувався один і навіть потягнувся, щоб торкнутися моєї руки. Переконатися, що тепла, не ефірна.

— Що ж така красуня робить одна? Та ще й о такій годині? — другий оскалився білозубою, аж підозріло кінематографічною усмішкою.

Я примружилась, як досвідчена відьма, що винюхує брехню. Демона серед них не було. Просто хулігани. Теплі, галасливі і, можливо, ще не зовсім зіпсовані.

— По мені не видно? — відповіла зухвало. — Зі свого весілля втекла.

— О-о-о, ти смілива! — захоплено видихнув ватажок, і його свита весело залопотіла вухами.

«Хай тільки спробують, — подумала я, обмірковуючи магічні слова. — Перетворю на крижані статуї. До ранку стоятимуть і лякатимуть бродячих котів».

— То що, пішли? — продовжив він, кивнувши в бік вулиці.

— Куди?! — я вже була на півслові закляття.

— Проведемо, — з невинним виглядом додав він. — А то ще, не дай боже, на когось гіршого натрапиш.

Спершу я вирішила, що він глузує. Але коли м’яко взяв мене під руку й повів вузькою доріжкою, підозри почали танути.

— Де живеш?

Я переводила погляд з одного на іншого. Смішок усе ще застрягав десь у грудях, а ноги крокували самі по собі.

— У готелі, — назвала адресу, все ще насторожено.

— Далеченько… Може, тобі варто найняти візника? — міркував уголос. — Такі ніжки не по камінню ганяти, а в подушках носити. Або хоча б на руках.

— Я ж просто хотіла прогулятись… — пробурмотіла я, раптово розгублена його доброзичливістю.

Хлопці виявилися чарівно говіркими. Йшли попереду, жартуючи та сміючись, як добрі знайомі, і до готелю ми дістались майже непомітно.

— Якщо що — шукай у «Поезії». Це трактир. Едан Тихий — це я, — з усмішкою мовив ватажок, театрально вклонившись.

— Тихий? — перепитала я, мало не засміявшись.

— Ага, — знизав плечима. — Скромний, сором’язливий. Справжнє диво-людина.

Його друзі зареготали, мов налякані коні.

Хм. У ньому щось таки є. Треба дізнатися більше. Не простачок, це точно.

— Амелія, — представилась я. — Професійно розв’язую катастрофи.

Чоловіки знову вибухнули сміхом.

— Досить залишити записку в м’ясній крамниці у Хельги.

— Домовились, — раптом серйозно сказав Едан і взяв мене за руку.

Не потиснув — поцілував. У нього були сірі очі. Холодні, але не крижані. Швидше — глибокі. У них можна було потонути… якщо забути тримати голову над водою.

— Усього найкращого, — мовив він з ніжністю й лукавинкою, а його дружки загули, наче ярмаркові корови, і ми попрощалися.

Що ж, вечір вийшов несподівано приємним.