62

Повз мене пройшов пан Ебернеті. Жодного погляду, жодного натяку на увагу — справжній джентльмен льодовикового періоду. Слідом за ним прошмигнув Рідер.

— Ого! Дівчинко, ти неперевершена! — засяяв він, підморгнувши так, ніби збирався когось збити з ніг.

Дік лише посміхнувся. І цього вистачило, щоб мені стало тепло. Ах, як приємно бути красивою — люди навколо світяться, компліменти летять, мов мед на сонці. Моє его в цьому світі роздувалося, мов дирижабль. Приємно. Хоч і не зовсім чесно. Бо найглибша темрява іноді ховається за найяскравішою усмішкою. Демони — найкраще тому свідчення: обличчя як у Аполлона, а всередині — мишоловка й червоточина.

— Прикраси крадені, — урвав мій філософський потік голос начальника — суворий, мов кандали.

Який же він прискіпливий, мов судовий писар. Міг би й не помітити. Я підійшла до столу, де він, немов крук у бібліотеці, перебирав знайдені документи.

— Не допоможете? — запитала я з нахабною невинністю, вчепившись у його увагу, як ґудзик у петлю.

Він моргнув, не одразу зрозумівши, чого я добиваюся. Довелося двічі вказати на намисто на моїй шиї. Я повернулася спиною, відкинувши волосся, демонструючи бездоганну лінію шиї — втілення спокуси й загрози водночас.

Десмонт мовчки заходився розстібати замок. Його пальці були холодні, як осінній вітер. У цю мить у кімнату зазирнув Едвін.

— Ой, перепрошую! — він зашарівся, мов лампа в бурю, і зник швидше, ніж мій інтерес до дієти.

— Ви навмисно ставите мене в незручне становище? — запитав лорд Ебернеті крижаним тоном, ніби ми обговорювали податкову декларацію, а не прикраси на моїй шиї.

— Я?! — обурилася я до рівня артеріального струменя. — Це ж ви наказали зняти прикраси!

— Вони крадені, — з похмурою впертістю повторив він.

— А сукня?! — різко обернулася, спалахнувши поглядом. — Вона теж крадена? Накажете й її зняти?

Всередині мене закипав вулкан, і, зізнаюся, мені вже подобалося, як витягується його обличчя.

Я почала стягувати сукню — хай знає, з ким зв’язався. І з похмурим задоволенням спостерігала, як його очі округлилися до розміру блюдець.

— Що ви собі дозволяєте?! — нарешті прорвало його, і він, геть не як начальник, схопився за мої бретелі.

— А знаєте, чому ви мене терпіти не можете? — прошипіла я крізь зуби, з тією особливою інтонацією, яку відьми використовують перед тим, як когось перетворити на жабу.

Він мовчки дивився на мене з-під брів. І я, нарешті, видихнула:
— Бо я вам подобаюсь.

Пауза зависла між нами — густа, як лондонський туман. В його очах — гнів, розчарування і щось… заборонене. Здавалося, ще мить — і він забуде, хто він і що він, і кинеться до мене, немов одержимий.

Та він стримався. Чудовисько всередині нього було добре дресироване.

— Звіт про виконане — завтра зранку, — відрубав він тоном, здатним загасити вогнище.

Як же мені кортіло вдарити його. Залишити слід — нехай не в серці, то хоча б на щоці.

Але я теж навчилася тримати себе в руках. Видихнувши крізь зуби, майже чемно мовила:
— Я страшенно втомилася. Йду спати.

Різко розвернулася на підборах — оберт, гідний театральної сцени — і пішла.

— Завтра зранку! — долинуло мені вслід, як останній цвях у труну мого спокою.

Стиснувши кулаки, щоб не зірватися, я попрямувала до сходів.

— Дівчинко, краще не дратуй Демона, — співчутливо кинув Дік, тягнучи коробки, набиті краденим, до фургона.

— Та я його й пальцем не чіпаю, — пробурмотіла я. — Це він сам до мене липне, як реп’ях.

Він лише хмикнув у відповідь — так, як хмикають ті, хто вже таке пережив… і ледь вижив.

Я вийшла з дому, вдихнула нічне повітря — вогке, обволікаюче, з ледь вловимим солодким ароматом пізніх квітів.

— Ти куди? — гукнув Дік. — Почекай! Доробимо — поїдемо разом.

— Хочу пройтись! — крикнула я у відповідь, не сповільнюючи кроку.

— У такому вигляді?! — здивувався він, але я вже зникла в темряві вулиці.

Так, гуляти нічним містом у весільній сукні — витівка не для слабкодухих. Але операція виснажила до краю. А цей лорд… був останньою краплею в чаші мого терпіння.

Хотілося тиші. Вина. Піни у ванні.

І, можливо, трохи самотності. Такої, в якій затишно.