59

— Навіщо це? — щиро здивувався Керр. Бідолаха вже думками був у медовому місяці, не підозрюючи, що на нього чекає бесіда з церковним палачем.

— Для сповіді! — вимовив Святий отець по складах, трясучи перед графом фоліантом, важким, як гріхи людства.

Дядечко-демон вийшов першим. І це був знак. Він не тікав. Не здригнувся. А мав би. Справжній святий — це смертельна загроза. А отже, наш священик — фальшивка. Демони відчувають святу силу — і тікають від неї швидше за вітер.

Коли всі пішли, і ми залишилися наодинці, лорд Десмонт скинув свою маску й підхопив мене під руку. Підвів до вікна, і заговорив — гарячим шепотом, мов гріх на Великдень.

— Пані Кемерон, що ви витворяєте? Якби мої люди не перехопили слугу, що мчав до церковного приходу, вас би повінчали насправді!

— Але ж ви перехопили, — відповіла я зухвало.

Чого він так злиться? Наче в мене був вибір! Як інакше змусити графа довіритися? Він же не відкриє скарбниці першій-ліпшій! А затримуватися тут надовго я не збираюсь. Закохувати його в себе — довго й виснажливо. Куди простіше — зіграти виставу. Нехай думає, що я така ж, як він. Люблю авантюри, багатство й титули. Хай думає. А я вже поруч. До самого фіналу.

Усі ці доводи я, мов вправний анатом, холоднокровно та по пунктах виклала лорду Ебернеті.

— Та ви ж і є авантюристка! — роздратовано кинув він, стрімко пройшовши від дверей до вікна і назад, ніби намагався ногами витоптати абсурдність ситуації.

— Я?! — щиро обурилася я, театрально притиснувши руку до грудей. — Та ви що! Скільки ми вже працюємо разом? Вам би давно пора зрозуміти, що я — мила, відповідальна, віддана своїй справі, команді і...

— І? — підхопив він, завмираючи, немов на цьому слові могло завершитися його терпіння.

— І взагалі… — злегка невизначено відповіла я, ковзаючи між прямотою й дипломатією, мов ковзанярка по крижині.

Він надіявся почути, що я віддана йому? Даремно. Хай краще сам здогадується, де закінчується моя професійність і починається... скажімо, симпатія. Якщо, звісно, вистачить фантазії.

— Ах, взагалі... — знову розсердився «Святий отець», в очах якого спалахнуло щось схоже на праведний гнів. — Зі шлюбом ви перегнули. А що, як він і після цього не довіриться вам?

— Граф, хоч і поривчастий, але доволі обережний, — неохоче погодилася я, вперше поділяючи тривогу Десмонта. — Доведеться використати магію.

— Ні, — різко зупинив мене Глава, мов відрізав нитку долі. Потім, замислившись, додав: — Ви злякаєте демона. Жодної магії. Просто злегка підштовхнемо графа Флемінга до потрібних рішень.

— І як саме? — тихо запитала я, але не встигла почути відповідь — у двері постукали, і на порозі з’явився мій майбутній чоловік.

— Святий отче, гадаю, нам час приступати до церемонії, — урочисто мовив він, з такою наполегливістю, ніби мова йшла не про шлюб, а про страту.

У когось терпець урвався. Керр, мабуть, свято вірив, що щойно я стану його дружиною — всі справи раптово підуть угору, прокляття зникнуть, а гроші самі поллються з неба.

Зволікати більше було не можна. «Святий отець» благочестиво відпустив мене переодягнутись, а сам усамітнився на молитву. З боку його бурмотіння й справді нагадувало церковний обряд. Та насправді лорд Десмонт зв’язувався з нашими людьми — роздавав вказівки, керував, планував.

Мене провели до спальні, де вже чекала розкішна біла сукня та діадема, гідна самої королеви. Далі почався процес мого перетворення. Покоївки працювали швидко, злагоджено, майже чарівно. Граф двічі заходив, щоб прискорити їх — нетерплячий, як дитина на порозі Різдва.

Перед тим як вийти, я зупинилася біля великого дзеркала.

— Яка ж я красуня! — захоплено видихнула вголос, трохи збентеживши служниць.

А що тут казати? Краса цього тіла вражає навіть мене. І хоч місія — справа серйозна, та чому б не насолодитись моментом?