56

— А якщо в мене багата й впливова родина? — невинно поцікавилася я.

— Ні, такого бути не може. Впливові сім’ї не відпускають своїх дочок у самостійні подорожі. Вони надто дбають про репутацію.

— А якщо я втекла? Коли мене знайдуть, вам не поздоровиться.

— Цей варіант я теж передбачив, — він говорив так впевнено, що навіть мені стало цікаво, до яких висновків він дійшов. — Я походжу з древнього роду. Для будь-якої сім’ї союз зі мною — честь.

Я ледве стримала усмішку.

— Що ж… — я вдала, що змирилася.

Все йде за планом.

— Ви такий імпульсивний, — протягнула я з лінивим зітханням, дозволяючи куточкам губ вигнутися в легкій, майже примарній усмішці. — А раптом я закінчена стерва і зіпсую вам життя?

Керр Флемінг примружився, ніби оцінюючи ймовірність такого розвитку подій. На мить його насмішкуватий погляд потьмянів, загубившись у якійсь далекій задумі.

— Це навряд чи, — пробурмотів він, граючись перснем на пальці. — Але одне мене справді непокоїть... чому ви мене не боїтеся?

Я нарешті висмикнула свою руку з його хватки і, заклавши її за спину, повільно пройшлася кімнатою. Дощечки підлоги скрипнули, немов старий будинок був незадоволений такою відвертою зухвалістю.

— Може, я теж авантюристка, — відповіла я з лукавою напівусмішкою, змушуючи свічки в підсвічнику тремтіти від протягу. — Шлюб із вами мене анітрохи не лякає.

Насправді легка нервозність все ж ворушилася десь глибоко в душі, наче щури в підвалі старого будинку. Але я вірила, що магія, моя вірна супутниця, зможе витягти мене з будь-якої найскладнішої ситуації.

Керр підійшов до масивного дубового бару, де вікові пляшки дрімали в напівтемряві, наче чекали своєї години. Він дістав два келихи, налив вино і, обернувшись до мене з легкою усмішкою, промовив:

— Наш союз варто відзначити!

І саме в цей момент двері з гуркотом розчинилися, наче в них врізався сам нестримний вітер. Я здригнулася, не очікуючи такої безцеремонності.

— Дядечку! — з ноткою юнацького захоплення вигукнув Керр і поспішив назустріч гостю.

Я повільно обернулася — і завмерла.

На порозі стояв вищий демон.

Звісно, він ховався за людською оболонкою, але для мого погляду ілюзія була тонка, як павутинка на світанку. Я бачила його справжнім — з чорнильними очима, що випромінювали крижану байдужість, і аурою, яка тиснула на свідомість, наче чавунна плита. Саме він, безсумнівно, керував усіма діями Керра Флемінга.

— Що тут відбувається? — голос демона був схожий на кришталевий дзвін розбитого келиха — холодний, відсторонений.

Він уп’явся в мене поглядом, і я майже фізично відчула його вивчаючу силу. Внутрішньо напружилася, пальці нервово стиснули поділ сукні, але зовні залишалася спокійною, дозволяючи лише бровам злегка піднятися в удаваному подиві.