45

Інкуб продовжував звиватися, але, побачивши мою байдужість, несподівано змінив тон. Його голос став маслянистим, обволікаючим, наче звабливий шепіт нічного кошмару:

— Ти ж теж не зовсім людина, — промовив він, старанно позбуваючись моторошного підзвуччя свого нелюдського тембру. — Ти одна з нас… Відпусти! Я в боргу не залишуся. Будь-яке бажання виконаю! Хочеш — найбагатші люди країни впадуть до твоїх ніг? Чи, можливо, закохаю в тебе самого імператора? Хочеш — я засиплю тебе незліченними скарбами, огорну світ блиском золота лише для тебе!

Я лише зневажливо хмикнула:

— Який ти передбачуваний. Демони ніколи не роблять нічого просто так, а якщо й дарують щось, то неодмінно вимагають душу взамін. А моя душа мені дорожча за всіх імператорів світу.

— Ні! Клянуся! — заголосив він, втрачаючи залишки гідності. — Все зроблю! Тільки відпусти!

Я вже не слухала його. Раптом мене накрило усвідомлення: стіни цього проклятого місця буквально дихали страхом. Щільний, застарілий, в'їдений у каміння біль колихався, як гниюча тканина, повільно обсипався у мороці.

Я рушила геть, обходячи демона, що так принизливо скорчився на підлозі. Жах не був його страхом, ні… Він належав іншим.

Мене вабило вниз, до дверей, що приховували підвал. Демон навіть не намагався сховати його, перебуваючи у впевненості, що ніхто не наважиться зайти до його лігва. Темрява поглинула мене, коли я спустилася вниз. Повітря тут було важким, зловонним, напоєним чимось невловимо скверним. Мені довелося намацати свічку, тремтливий вогонь якої ледь освітив простір.

І тоді я побачила їх.

Сковані ланцюгами, змучені, вони тулилися одне до одного на брудній циновці, жалюгідні, немов загублені душі в пеклі. Брудні, виснажені, вони здригнулися від світла свічки, ніби не вірячи в його реальність. Їхні очі — порожні, закам'янілі в німому жаху, — дивилися на мене без надії.

— Все добре, — прошепотіла я, відчуваючи, як усередині мене закипає лють. — Вас більше ніхто не скривдить.

Але вони не рухалися. Лише моргали, мружачись, намагаючись зрозуміти, чи не нова це пастка їхнього мучителя. Я опустилася на коліна перед ними, щоб бути ближче:

— Я виведу вас звідси. Просто візьміться за руки й тримайтеся разом. Нам треба йти ланцюжком — у мене лише одна свічка.

Дівчата завмерли ще на кілька митей, а потім, ніби пробуджуючись від сну, почали повільно підійматися. Вони ледве трималися на ногах, але слухняно виконали моє прохання.

Шлях нагору зайняв куди більше часу, ніж я розраховувала. Але, нарешті, світло денного сонця огорнуло нас. Воно не було яскравим, лише сірим, туманним — але навіть такий світ здавався засліплюючим після тієї темряви. Тепер я могла розгледіти їх по-справжньому: змарнілі, із посірілими обличчями, зі шрамами та синцями, вони здавалися тінями самих себе.

Я провела їх не до вітальні, а на кухню — триматися подалі від місця, де їхній мучитель був повержений. Дівчата тремтіли, збившись до купи, не в змозі усвідомити, що їхній полон завершився.

— Все добре, — повторила я, ніжно, але твердо. — Скоро ви отримаєте допомогу і зможете повернутися додому.

Я дістала кристал зв’язку й активувала його. У голосі не було ні тремтіння, ні хвилювання — лише холодна рішучість:

— Все скінчено. Тут є постраждалі. Терміново потрібен цілитель.

— Зрозумів, — коротко відповів Дік, і зв’язок обірвався.