42

Хлопці принесли з собою вино, і вечір наш пройшов у теплій, дружній бесіді. Цей день можна було б назвати народженням нашої команди. Відтоді ми нерідко збиралися за чашею вина, ведучи довгі розмови, ділячись думками, а після складних завдань знаходячи в цьому розраду й тиху радість.

Майже два місяці ми полювали на демонів, вистежуючи їх у вузьких провулках, на темних площах, серед галасливих базарів. З часом я навчилася не лише бачити їхні аури, а й відчувати їхню присутність — так, як відчуваєш наближення грози ще до першого розкату грому.

Світ, що колись здавався мені чужим і ворожим, почав відкривати своє невидиме раніше зачарування. Я звикала до нього, відкривала його таємниці, знаходячи в них дивну, майже болісну насолоду. Навіть «ангел» більше не з’являлася у моїх снах.

Думка про те, щоб залишити службу в Таємному відомстві, ще зрідка з’являлася, проте вже не так гостро, як раніше.

Сьогодні я їхала до Тепловоддя — місцевого курорту, де лікували тіло, а подекуди, казали, й душу. Потяг рівномірно похитувався, несучи мене геть від гамірного міста, а за вікном, змінюючи одне одного, пролітали пагорби, гайки, залиті сонцем луки. Я дивилася на них і згадувала свій світ… і раптом усвідомила, що це життя мені підходить більше.

Через два купе попереду їхали хлопці з загону — мене й досі не відпускали саму, побоюючись мисливців, що прагнули заволодіти моєю магією.

Я саме вмостилася зручніше, коли двері несподівано відчинилися, і на порозі постав чоловік.

— Дозволите? — спитав він, зазираючи до купе. Його голос був м’яким, оксамитовим, а усмішка… О, від тієї усмішки у мене мало не перехопило подих.

Він був високим і статним, з ясними голубими очима, правильними рисами обличчя, світлим, трохи розкуйовдженим волоссям. У його постаті відчувалася аристократична витонченість, змішана з прихованою небезпекою — як у героїв давніх романів.

Я мовчки кивнула.

Він увійшов, із дивовижною легкістю закинув важку валізу на верхню полицю й сів навпроти, безцеремонно, але граційно — наче людина, що звикла брати від життя своє.

— Дозвольте представитися, Едріан Пейтон, — промовив він, і в його голосі бриніла якась таємнича мелодія.

— Амелія, — відказала я, намагаючись узяти себе в руки.

— Подорожуєте самі? — поцікавився він, не відводячи від мене проникливого погляду.

— Люблю самотність. У ній є свій шарм, — відповіла я, намагаючись здаватися вишуканою леді.

— Ви маєте рацію, — всміхнувся він, і в цій усмішці відчувалося щось чарівливе, владне.

Він виявився чудовим співрозмовником: легким, дотепним, уважним. Час у розмові спливав непомітно, і з кожною хвилиною я дедалі більше піддавалася його чарам.