41

Його погляд пронизав мене, мов клинок, і я мимоволі затамувала подих. О, якби він знав, як мені хотілося закричати, виплеснути свою лють! Адже на моєму місці мала бути та вертихвістка, котра, мабуть, просто побажала потрапити в інший світ — і нас із нею поміняло. Яка жорстока, яка легковажна ця гра долі…

— Поверни мені силу, — зненацька мовив Здоровило. Він стояв, як і раніше, високий, кремезний, але… мовби лише оболонка себе самого. Навіть коня втримати не міг.

— Та будь ласка! — махнула я рукою, і в ту ж мить відчула, як щось виходить із мене. Наче вітер, що зрився з високих веж, пронісся крізь мою душу, забираючи чужу силу.

Тим часом чоловіки вже заточили демона в зачаровану в’язничну повозку й готувалися до зворотної дороги.

— І все ж, ви повелися жахливо, — нарешті мовила я, не в змозі стримати образи. — А якби я не здогадалася скористатися магією? Ви б просто стояли й дивилися, як ці троє…

Чоловіки перезирнулися, і в їхніх поглядах промайнув сором.

— От вам і команда… — зневажливо кинула я, розвернулася й пішла геть.

Шторм у моїй душі не вщухав. Цей світ виявився ще жорстокішим, ніж я могла уявити. Тут були чудовиська, але найстрашнішим було те, що люди нічим від них не відрізнялися.

В гуртожиток я повернулася з важким серцем. Відчуття несправедливості пекло, мов розжарене залізо. Все, як удома… Невже в усіх світах однаково? Де б ти не був, порядну людину вдень зі свічкою не знайдеш.

Я сіла біля вікна, вдивляючись у нічне небо, і вперше за довгий час відчула самотність.

Навіть напитися не вийде. Якщо наколдую вина — магія в когось його вкраде. А крадене мені в горло не лізе.

Я вже зібралася лягати спати, сподіваючись, що ранок принесе забуття, коли в двері несподівано постукали.

Хто це, серед ночі?

Я відчинила — і завмерла.

На порозі стояв Дік. За його широкою спиною виднілися Едвін, рудий маг вогню Рідер і мій… учитель? Ні, радше надокучливий хлопчисько Бейрд.

Дік переминався з ноги на ногу, очевидно, відчуваючи незручність.

— Ти це… — почав він, почухавши потилицю. — Пробач нас.

Він зніяковіло опустив очі.

— Ми справді не хотіли тебе образити, — підхопив Рідер, скуйовджуючи свої вогняні пасма. — Просто… у нашому загоні ніколи не було дівчини.

— Я ж казав, грубіяни, — буркнув Едвін.

Бейрд лише винувато всміхнувся.

Я втомлено зітхнула.

— Гаразд… — пробурмотіла я, відпускаючи злість. — Заходьте.

І, ступивши назад, впустила їх до своєї тісної кімнати, де й досі ,блукав запах магії й нестерпної самотності.