40

Парубки знову заржали, голосно і пронизливо, наповнюючи вулицю своїм гидким сміхом.

— Красуня не розуміє, з ким зустрілася, — заявив один із них, і я відчула, як його слова лізуть в душу, наче вони не просто мене ображали, а й проникали в самі глибини.

Швидко кивнувши своєму товаришу, той, хто стояв позаду, схопив мене за руки і різко заломив їх за спину. Я намагалася вирватися, але його хватка була такою міцною, що здавалось, наче це залізо.

— Що ти твориш?! — вигукнула я, вибухаючи від гніву та відчаю, і пнула його ногою, намагаючись вирватися.

Але в цей момент, коли я вже відчувала, що здаюся, в голові спалахнула одна думка:

"Хочу силу, як у нашого Здорованя!"

І тут же у мені прокинулася така міць, що я відчула, як вона проходить по всьому моєму тілу, як ток. Один крок, один рух — і я відкинула їх, ніби вони були легкими пір'їнками. Вони навіть не встигли зрозуміти, що сталося. Я відчула, як їх погляди сповнені здивування та страху.

Але коли один із них, відчувши свою темну ауру, загарчав, я по-справжньому злякалася:

"Демон!"

Переді мною з'явилося справжнє чудовисько. Його шкіра була червоною, голова з рогами, а свиняче рило та порожні очниці надавали йому зловісної жорстокості. Його дихання спричиняло туман, що розповсюджувався вулицею, наповнюючи повітря таким смердючим запахом, що навіть мухи падали, задихаючись.

Це було жахливо, і я ледве стримувала нудоту, спостерігаючи за цим.

Саме в цей час з усіх боків підбігли мої охоронці. Вони спритно накинули на демона сітку і та зв’язали.

Двоє інших розбишак, налякані, розбіглися врозтіч, більше боючись демона, ніж наших охоронців.

— А трохи раніше ви не могли вийти? — спитала я у хлопців, і в голосі моєму бриніла образа, гірка, як полин.

— Потрібно було, щоб демон виявив себе, — незворушно відповів Дік, якого я, сама того не бажаючи, тимчасово позбавила сил. Він не брав участі в битві, а тільки спостерігав, ніби чужий у власному тілі.

— Ми не могли знати, що серед них є демон, — підхопив Едвін, міцніше стиснувши руків’я арбалета, націленого на чудовисько. У його голосі бриніло залізне переконання. — Ти ж сама його не бачила?

Це була правда — я не помітила його аури, аж доки гнів не вирвався з його нутра, спалахнувши, як блискавиця в нічній пітьмі.

— Не бачила, — визнала я, відчуваючи, як у душі наростає тривога. — Але чому? Тоді, на балу, я відчула його одразу.

— Демони бувають різні, — тихо, майже замислено мовив Здоровило, і в голосі його звучало знання, здобуте не раз у бою. — Їхніх родів і видів не злічити. Згодом ти навчишся їх розрізняти, як капітан розрізняє зорі на нічному небі.

«Краще б мені цього ніколи не знати», — подумала я з гіркотою, відчуваючи, як цей чужий світ із кожним днем усе тісніше обплутує мене своїми путами.

— Наша робота полягає в тому, щоб ловити демонів? — продовжувала я розпитувати, та голос мій уже видавав втому, змішану з чимось майже невловимим — відразою, тугою, усвідомленням, що, можливо, шляху назад уже немає.

— Ні, — відповів Дік, і в його спокої було щось дратівливе. Він явно вважав своїм обов’язком наставити мене, пояснити, підготувати до того, чого я знати не бажала. — Демони — це лише нижчі створіння, та вони одні з найагресивніших, хто проникає у наш світ.

— Тобто вони чужинці? Пришельці? — раптом щось у його словах змусило мене підвести голову. Якщо в цей світ можна прийти… значить, і піти з нього теж можна?

— Авжеж, — з легким здивуванням підтвердив він. А потім додав майже недбало, та в очах його спалахнула цікавість: — Ти ж теж не зовсім людина.