17

- Бачу тебе не залякати, - вимовив він байдужим тоном.

- Що є - те є! - відповіла йому, знизавши плечима. Радіючи маленькій перемозі.

- Ти ж маєш розуміти, у цьому відомстві існує стільки методів залякування і в таких межах, що не кожна людина витримає. І це ми ще до катівні не дійшли.

Він виглядав втомлено. Ніби всю ніч за кимось ганявся і зараз замість того, щоб піти спати, змушений тут зі мною панькатися.

- Так я ж і не пручаюся, - намагалася знову йому пояснити. - Не знаю я, що ви від мене хочете. Не знаю, де ці потрібні вам папери.

Він підняв втомлений погляд на мене, і стало не по собі. Мурашки прогарцювали по тілу. До чого ж пронизливий і розбурхуючий погляд, все нутро перевертає.

- Але! - зупинила я його порив зробити або сказати якусь гидоту. - Я буду повністю сприяти вам у пошуках! Правда!

По очах зрозуміла, що він ні крапельки не повірив.

- Як вам ще присягнутися, щоб ви мені повірили? - засмутилася, не в силах його переконати.

- Думаєте, я можу повірити клятвам настільки брехливої особи? - і стільки в його тоні презирства.

Навіть прикро за себе стало. Адже нічого не зробила, а змушена виправдовуватися.

- Слухайте! - осінило мене раптом. - У тому самому провулку, де ви мене спіймали, є вихід. Але він магічно зачарований.

На його обличчі промайнула тінь зацікавленості.

- Коли за мною гналися, я цього не знала. Вірніше, геть забула! - нарешті, знайшла я вихід.

Якщо вже не вірять, що я інша людина, треба розіграти втрату пам'яті. Це майже у всіх серіалах використовують. А що? Хід банальний, зате дієвий!

- Вам достатньо туди повернутися і перевірити.

- І що ж? - холодно відгукнувся він. - Навіть якщо там є прохід, що це змінює?

- Як що? - гарячкувала я. - Це все змінює! Адже я могла втекти, але не втекла. Виходить - дала себе зловити. Але якщо я, як ви кажете, хитра шахрайка, тікаю від правосуддя, чому не скористалася ним? Навіщо мені потрапляти вам у руки?

«Мені здається, сильний аргумент вийшов!»

- Можу припустити, що ви дали себе спіймати навмисно, - видав він уперто. - Що задумали, поки не знаю, але я обов'язково розберуся.

- Слухайте, ну який же ви впертий! - розлютилася я. - Робити мені більше нічого, як сидіти тут у вас у камерах. Я б давно втекла куди подалі на Мальдіви.

- Куди? - здивувався він.

- Ну, кудись на острови! - пояснила я, видно в цьому світі немає Мальдів, на мій жаль.

- Припустимо, я вам повірю, - несподівано відкинувся він на спинку стільця. - І ви чогось не пам'ятаєте. Тоді чи не простіше згноїти вас подалі в камері, адже в питанні повернення документів від вас немає жодної користі?

- Може й так, - змушена була я погодитися. - Але краще мене залишити на волі, адже пам'ять до мене може повернутися. Для цього іноді достатньо проїхатися місцями, де я бувала. Зустрітися з людьми, яких знала.

Можливо, я зараз рию собі яму, але сидіти у в'язниці мені більше не хотілося. Ні в одній, ні в загальній камері.

Він несподівано розсміявся, ніби я сказала якийсь кумедний жарт.

- Леді, ваша спритність вища за всі похвали, - видав він, відсміявшись, а я  втупилася в цю дивну людину.

- Вийти звідси ви зможете або в білому мішку вперед ногами, - він зітхнув, а я встигла відчути весь жах ситуації. Тобто, він натякає, що тільки померши покину ці стіни? Такий жах охопив.

Камера раптом похитнулася, а до горла підступила нудота. У його тоні було стільки впевненості, що в мене навіть сумнівів не виникло, саме так і буде.

- Або, - продовжив глава Таємного Відомства. - Ви погодитеся з нами співпрацювати!

«Здається, настав момент істини!» - подумала я, подумки пригладжуючи рукою волосся на потилиці, що стало дибки.

Хотілося закричати: «Так! Я згодна!»

Але відчувала, що якщо так зроблю, тут же моя легенда про забудькуватісь полетить у тартарари.