12

І як тепер викручуватись?
— Ми з нею дуже схожі, — кинула я вудку, але трюк не спрацював.
— Я вже ситий цим лицемірством, — зневажливо хмикнув мій тюремник. — Досить. Граєте ви, безперечно, чудово. Віддаю належне!

Він навіть уклонився, приклавши руку до серця, але подальші його слова мені зовсім не сподобались.
«А я ж іще навіть не починала грати!»

— Але вистава затягнулася. Глядач втомився, — він узяв мене під лікоть і повів до виходу. — Ваші хитрощі викликають у мене лише роздратування. Навіть не намагайтеся, я вже попереджав.

«І як боротися з цим впертим типом? Що йому сказати: я взагалі з іншого світу? Ми люди не місцеві, подайте хто скільки може?»
Я розмірковувала над своїм становищем, яке нині різко погіршилось, усю дорогу назад до камери.
Тремтіла, коли двері зачинились із різким гуркотом.

— Вам краще у всьому зізнатись, — промовив голова Служби, знову сідаючи на кам’яний стілець. — Так ми зекономимо і ваш, і мій час. Обіцяю вам полегшення вироку, наскільки це можливо.
«Полегшення? Це як? Мене стратять не всю, а лише половину?»

Я б із радістю в усьому зізналась. Знати б іще, в чому.
Здається, у мене залишився єдиний вихід — спробувати втекти. Рухати предмети я вмію, але чи зможу зрушити стіну, щоб утворився прохід, або відкрити замок? Це ж теж свого роду телекінез?

— Ба більше, — продовжив говорити набагато м’якше тюремник. — Якщо ви мені віддасте листування герцога Макбрайта, я доб’юся для вас заслання.
— Яке ще листування? — перепитала мимоволі, перебуваючи думками далеко.
— Те, що ви вкрали, — усе ще спокійно уточнив поліцейський. — Листи, якими Його Світлість переписувався з Фальським двором.
«Листи? Які ще листи? От же зрадниця, наробила справ і втекла. А мені тепер розхльобувати.»

— Знати б, де ці листи! — промовила вголос, задумливо свердлячи поглядом стіну перед собою.
— Ви не знаєте? — з явним роздратуванням запитав голова Служби, і від тону його голосу мені стало якось не по собі. Дуже неприємно це прозвучало, обіцяючи всілякі нещастя.
— Та навіщо мені ці листи? — щиро здивувалась. — Якби я знала, де вони, відразу б вам віддала.

І взагалі, я повністю готова співпрацювати зі слідством.

Головне — тягнути час, поки розберуся, якою магією володію і як її використовувати. А там вже постараюсь утекти якнайдалі, щоб вони мене більше ніколи не знайшли.

— Що ж, — він різко підвівся. — Ви не залишаєте мені вибору. Поговоримо, коли ви закінчите свої ігри.

Знову не повірив цей бовдур.
Чоловік вирушив до виходу, біля самих дверей озирнувся й додав:
— До речі, стіни тут просякнуті антимагічною речовиною. Тож втекти у вас не вийде, навіть не намагайтесь.

Не встигла я засмутитись, як він покликав із коридору вартових і наказав кудись мене перевести.
«Невже в камеру ще гіршу за цю?»

Час від часу все гірше. Хай тільки з’явиться той «янгол» у мене уві сні! Усю правду їй скажу, мало не здасться!

Взявши мене під руки, кремезні вояки потягли по коридору. Цього разу йшли недовго.
Наближаючись до камери, я почула шум. Невідомість лякала.

Двері камери відчинились, і мене грубо штовхнули всередину. Мотузки на моїх зап’ястях у ту ж мить зникли. І на тому дякую. Бо картина переді мною відкрилась украй неприємна.

У камері було близько десятка жінок різного віку. Але одне в них було спільне — усі вони були одягнені в простий, убогий одяг. Я вирізнялася серед натовпу у своїй синій сукні, немов чорний лебідь серед диких свиней.