7

Судячи з маленьких черевичків, червоних із чорними шнурками, стопи теж вузькі, невеликого розміру. Взуття матерчате, схоже оббите шовком, невеликий каблук.

- Так я Дюймовочка, чи що? - вимовила мимоволі вголос, ворушачи ступнями.

Чоловік навпроти розплющив очі і здивовано на мене втупився.

- Черевички забруднила, - поскаржилася йому. - Треба б почистити.

Він навіть не спромігся відповісти, заплющив очі, ніби то не вартувало його найвищої уваги. Та мені й не були потрібні його відповіді.

Побачити б себе, який я нині маю вигляд. Стало так моторошно цікаво, що мимоволі піддалася до свого тюремника і відкрила вже рота, щоб запитати в нього про люстерко. Але тут же передумала. Звідки в цього чурбана може бути цей скромний предмет жіночого вжитку.

Сумно так зробилося. «Усі мужики сволота!»

Мимоволі згадався Вадик і останні секунди перед ударом.

Чому він мене вбив? Зрозуміло був злий. Напакостила я трохи. Але не вбивати ж через це? Адже все можна вирішити. Вибачився б, побігав за мною, по випрошував прощення. Розійшлися б по-людськи, а не так. Я б і пробачила, злегка поламавшись. Видала б йому всі паролі за частку в справі. Навіщо вбивати?

Це пригнічувало і турбувало. Невже, я у Вадику крім мерзотника не розгледіла вбивцю?

Чи він на емоціях натиснув на газ, а потім схаменувся, та пізно вже? Дуже не хотілося думати, що я спала з моральним виродком.

Занурившись у свої думки, геть забула про дійсність. Тому, коли потягнулася почухати потилицю, зрозуміла, що то складно зробити, руки зв'язані.

- Слухайте! - одразу ж звернулася я до товариша поліцейського. - Розв'яжіть мене, а? Ну, куди я втечу? Подивіться, хіба я можу втекти?

Я вдивлялася в його обличчя в напівтемряві карети. Він розплющив очі, грізно звівши брови.

- Яка ви вперта, - вимовив із жалем. - Продовжите - заткну рот кляпом.

«Фу! - відсторонилася я, ніби й справді відчувши неприємний смак кляпа. - До чого неприємний тип!»

Зрозуміла, що цього краще не чіпати. Може інші знайдуться більш поступливі.

У мовчанні ми доїхали до місця призначення.

Карету він покинув першим, виходячи, навіть подав руку. Треба ж, який галантний. Хоча, навряд чи він це зробив із добрих спонукань. Просто зі зв'язаними руками я могла тільки вивалитися на землю, а не як не вийти нормально.

Перше, що впало мені в око - величезні ковані ворота, через які ми пройшли на широченний двір, обнесений кам'яним парканом. Посередині розташовувалася похмура будівля в кілька поверхів з великими арковими вікнами і ліпниною на стінах. Біля входу розташовувалися фігури драконів.

Це в них в'язниця така? Ніби стародавній замок десь у Шотландії.

Я навіть себе ніби на екскурсії відчула. Якби не зв'язані руки і присутність десятка озброєних хлопців навколо, можна було б сфотографуватися на тлі зі щасливою посмішкою.

Хлопці, до слова сказати, мій гумор не оцінили. Грубо розвернувши за плечі, повели повз красиву браму вздовж стіни до чорного ходу. Відкривши ключем хвіртку, далі наша процесія пройшла вузьким проходом, штучно створеним зі щільного чагарнику з обох боків від доріжки. Ми ніби в тунелі просувалися. Красиво, але моторошно. Єдиним джерелом, що висвітлювало нам дорогу, залишався все той же занадто величезний Місяць, але і його неясне світло сюди ледве проникало...

У будівлю ми пройшли так само через бічні ледве помітні двері. Потім спускалися вниз, ішли темними коридорами. Освітлювані подекуди самотніми свічками. Просувалися практично в напівтемряві. Закінчився наш шлях у глухому куті з одними дверима.

Мій тюремник вийняв ключ із кишені й відімкнув замок.

Заштовхнувши мене всередину, відпустив усю охорону. Поки я намагалася звикнути до темряви, він упевнено пройшовся, як потім я побачила, до столу і запалив свічку.

- Це ваше житло на найближчі роки, - промовив байдуже, сам окидаючи поглядом приміщення.

Наслідувала його приклад. Те, що мені представилося в тьмяному світлі свічки, захоплення, прямо скажемо, не викликало.

Тюремна камера була метра три на три. Зовсім крихітна. Невелике вікно практично під самою стелею. У кутку двоярусне ліжко, поруч стіл і стілець. Ось і все оздоблення.

- Убога обстановочка! - висловила я своє ставлення. - Просторішої кімнати не було?

Поставила запитання без надії на відповідь, так, аби щось сказати. Нерви мої такої перспективи не витримували. Надто все було сумно на перший погляд.

- Розташовуйтеся! - видав тюремник, усміхнувшись, і попрямував на вихід.

- Е, зачекайте! - спробувала його зупинити. - А як же допит? А пред'явити мені звинувачення! Розповісти, за що мене заарештували. Ви ж маєте з'ясувати, чи ту людину взяли. Раптом помилка сталася жахлива?