5

— Ви хочете дуже багато, — тихо додала я, майже пошепки. — А магія вимагає простору. Вільного подиху. Вільного кроку.

Я говорила м’якше, обережніше, з тою інтонацією, яку використовують актори, коли промовляють найбільш делікатні репліки. І в цю мить я розуміла: якщо вже моя попередниця вміла грати — то й мені, схоже, доведеться відповідати її таланту.

— Подумайте, — прошепотіла я. — Ви мрієте про безмежність. Але щоб її отримати, треба хоча б на хвилину вийти… за межі цих стін.

Він, ніби прокинувшись від замисленості, повільно застебнув один із гудзиків на камзолі, і в тому русі було так багато незадоволеної неохоти, що я майже відчула смак його розчарування.

— Завтра, — нарешті мовив він. — Завтра ви створите перший дар. Але не думайте мене обманювати, Амеліє. Або ким би ви тепер себе не називали.

«Чому не сьогодні?» — ледь не вирвалося в мене, але я вчасно зупинила себе. Він був збуджений, роздратований і… небезпечний у тому особливому сенсі, коли людина може переплутати бажання влади з бажанням тіла. А таке змішання завжди закінчувалося погано для того, хто слабший.

Він пішов, залишивши за собою порожнечу, що довго не хотіла розсіюватися. Я все ще була скута, але з маленькою надією, тонкою, як нитка павутини. І водночас — із гірким розумінням, що це лише початок. Все буде набагато складніше, ніж я гадала.

Та цієї ночі, виснажена й знесилена, я все ж заснула.

Ранок був неприродно тихим. Навіть надто. Не чути було ні кроків у коридорах, ні шурхоту дверей, ні голосів — ніби весь будинок загруз у мовчазному зачаруванні. Світло сонця тепер падало на чорний купол, і його поверхня відбивала м’яке золото, роблячи зал менш загрозливим.

Я лежала там, де й заснула, перемішана з тривожними снами й уривчастими думками. Прокинувшись і знову побачивши купол — той самий, нерухомий, холодний — я мало не вилаяла його вголос. Але тепер було щось інше. Легкість.

Руки й ноги були вільними.

Ланцюги зникли — просто зникли, ніби їх ніколи не було. Я не зрозуміла, коли саме це сталося, і від цієї непевності по спині побіг холодний струмінь.

Нарешті я змогла підвестися — голова трохи паморочилася, ноги тремтіли після довгої нерухомості, але стояти я могла. І, не гаючи ані секунди, кинулася до дверей. Звісно, це було нерозумно — двері навряд чи могли бути відчинені, — але бажання втекти виявилося сильнішим за логіку.

Звісно ж, двері були замкнені. Я лише зітхнула — не те щоб чекала на диво, але десь у глибині душі все ще жила дурнувата надія, що хтось залишив шпаринку. Не цього разу. Довелося звернути увагу на власну в’язницю — що вже казати, обстановка тут була розкішною. Темно-сині шовкові простирадла, легкий тюлевий балдахін, вишитий золотими квітами, різьблена спинка ліжка, приліжкова тумбочка, пухнастий бежевий килим, ніби в кімнаті принцеси, яку хтось вирішив тримати в полоні. Маленький столик, пара крісел… усе ідеально підібрано, продумано до дрібниць. І водночас — абсолютно чуже.

Приміщення було круглим, мов верхівка вежі, і ця форма лише підсилювала відчуття, що я — пташка в клітці, хай навіть клітка й була оздоблена оксамитом. Дуже хотілося пити й їсти; здавалось, що я провела тут цілу вічність без ковтка води.

Та довго сумувати на самоті мені не дали. За дверима почулися кроки — рівні, упевнені, без поспіху. І коли двері нарешті відчинилися, я вже стояла посеред кімнати, спробувавши надати собі вигляду людини, яка тримає ситуацію під контролем. Нехай думає, що саме так і є.

Він увійшов бездоганний, немов з ілюстрації до якогось суворого аристократичного роману: темний костюм, строгий комір, срібна брошка — і жодного сліду тієї хижої жаги, що світилася вчора в його очах. Тепер він був спокійним, холодним і зібраним, як людина, що повністю впевнена у власній правоті.

— Ви чарівна цим ранком, — промовив він із порога так буденно, ніби вітався з дамою на балу.

Я ледве стримала нервовий смішок. Можна лише уявити, який вигляд маю: розкуйовджене волосся, заспаний вираз, зім’ятий одяг — чарівність у чистому вигляді.

— Дякую, — відповіла я стримано, лише з легким натяком на жовч. Якби могла, відповіла б різкіше, але інстинкт самозбереження підказував бути обережною. Цей чоловік був із тих, хто може вбити без вагань, якщо щось не за його сценарієм.

— Тоді перейдемо до головного, — сказав він, ледь піднявши підборіддя, і був уже готовий пуститися в чергову пафосну промову, коли я швиденько встряла:

— А, може, спочатку… поснідаємо? Я страшенно хочу їсти, — і на обличчі моєму в ту мить з’явився такий щирий вираз страждання, що я б сама собі повірила.