4

— Нічого я не забула! — вирвалося в мене відчайдушно. — Я вас не знаю! Я бачу вас уперше! Я не Амелія, чи як там її… Я — Ніна. Я потрапила в це тіло випадково!

Після моїх слів він нахилився так низько, що я відчула його подих — холодний, наче з підземних сховищ. Здавалося, він розглядає мене знову, тепер уже обережніше, уважніше.

А потім, з якоюсь майже щирою нудьгою, мовив:

— Не вірю жодному вашому слову.

Він розвернувся, пройшов кімнатою, оглянув купол так, наче перевіряв міцність пастки, і повернувся до ліжка. Зупинившись просто переді мною, почав знімати рукавички — повільно, ніби виконував ритуал. Потім так само неквапом розстібати гудзики камзола. Його рухи були плавні, майстерні, і від цього видовище здавалося ще огиднішим. На середньому пальці блиснуло срібне кільце, й відблиск ковзнув по його шкірі, немов попередження.

Середньовічного стриптизу мені якраз бракувало! Що цей божевільний задумав?

По шкірі побігли сироти.

— Що ви робите? — вирвалося в мене, голос зрадливо затремтів, хоч я й намагалася триматися рівно. Це був не лише страх — радше огидне передчуття, що він навіть не думає зупинятися.

— Показую, що карти перевернулися, — прошепотів він, і цей шепіт ковзнув по мені крижаним лезом. — Ваше доміно впало, моя люба. Тепер я диктую правила. І я зроблю з вами все, що забажаю.

Мене нудило від безсилля. Як так сталося? Як весела пригода у світі магії перетворилася на темний готичний кошмар, де я — лише іграшка в руках людини, яка давно втратила будь-які межі?

Саме в ту мить, коли здавалося, що я провалююсь у безодню розпачу й не знаходжу жодного виходу, мене осяяла думка — настільки різка й блискуча, ніби в темряві хтось раптом запалив факел. Йому потрібна моя магія. Він сам виказався, що бажає не просто влади, а всього світу. Людина з такими апетитами не зможе втриматися від спокуси випробувати силу, яку так прагне привласнити. Але щоб дати йому хоча б крихту того, чого він хоче, мені потрібно вирватися з-під купола.

— Зачекайте… — видихнула я, змусивши ланцюги поскаржитися металевим згуком. — Ви… маєте рацію. Добре. Я… згодна.

Потрібно було діяти тонко. Цей чоловік не довіряє словам — жодним. Йому потрібна демонстрація. Якщо він хоче магії, то магія і стане приманкою. У детективах викрадачі іноді пом’якшувалися перед тими, хто здавався слухняним, мовляв, покірна вівця не потребує короткого повідка. А в фільмах мене завжди дратували ті панянки, що, замість думати, розпочинали істерики — і закономірно отримували за це гірше.

Я вмію бути покірною вівцею. Принаймні — зробити вигляд.

Він завмер у піврусі — напівроздягнений, напружений, погляд зосереджений і холодний, але в його тіні жевріла та сама тривожна іскра збудженої влади.

— Згодна…? — повторив він, ніби смакуючи це слово.

— Співпрацювати, — відповіла я рівно, майже байдужим тоном, у який навмисно підмішала краплину спокійної впевненості. — З вами. Виконувати ваші бажання. Але... я ж не можу чаклувати тут. Магію пригнічено, і ви чудово це знаєте. Вам потрібен результат, а в межах цього купола я безсила.

Він дивився на мене довго. Прискіпливо, зосереджено, так, ніби намагався розібрати мою душу на частини й розгледіти в кожній прихований обман. Але я була чесною — принаймні на рівні інстинкту самозбереження. Страх завжди навчав мене щирості там, де брехня могла вбити.