3

Він розвернувся й вийшов, залишивши по собі тільки запах парфумів і порожнечу, що раптом стала надто широкою, надто тихою. Я зосталась сама — скута, серед рівних вогників свічок, у цій напівтемряві, де час ніби завис між вдихом і видихом. Повітря здавалося застиглим, а кожен мій подих — або надто частим, або взагалі зникав у тиші.

Паніка підступила повільно, непомітно, як холодна вода, що піднімається по щиколотках. Треба було щось робити, шукати вихід, хоча я не могла навіть уявити, з якого боку починати. Ніч тяглася безкінечно, не даючи бодай раз провалитися в сон. Купол над головою зливався з темрявою так щільно, що важко було сказати, де закінчується скло й починається небо. Тільки Місяць, блідий і безжальний, висів рівно в центрі, ніби навмисно стежив, щоб я не заплющувала очей.

Я лежала на розкішному ложі, відчуваючи під собою гладкий холодний шовк — некомфортно, майже образливо, коли твої руки і ноги закуті. Кожен рух відгукувався тихим дзвоном, і цей звук з кожною хвилиною здавався все більш знущальним. Я пробувала повернутися, звільнитися, спертися ліктями об камінь; пробувала бурчати, шепотіти, навіть лаятися — ніби слова могли пробити магічний бар’єр. Але нічого не змінювалось.

Магія мовчала. Вперше за довгий час я відчула себе так, як до потрапляння в цей світ — безсилою, обмеженою, майже звичайною. Тільки тепер це відчуття було нестерпним.

Я гарячково перебирала в голові всі можливі варіанти, намагаючись придумати бодай щось, що обійшло б цю пастку. Чорний купол над головою ніби сам складався з магії, щільної й непроникної, тож кожна моя думка об неї розбивалась.

Сон так і не прийшов. Я стежила за тим, як повільно тануть свічки, як темрява переходить у передсвітання — холодне, бліде, важке.

І саме тоді він повернувся.

Двері розчахнулися різко, без найменшої делікатності. Він увійшов так, ніби заходив не до в’язниці, а до стайні, перевірити норовисту тварину. Його погляд одразу знайшов мене.

— Добридень, люба, — сказав він, і голос його був хрипким, ніби ніч і йому виявилась важкою.

Він наближався повільно, але впевнено, з виразом людини, яка вже вирішила, що контроль у її руках. Зупинився зовсім близько, настільки, що мене охопило бажання відсунутись на кілька кроків, хоча я навіть не могла поворушитися.

Його погляд змінився. Уже не холодний — інший. Грубий, хтивий, той, від якого хочеться стиснутися в клубок і заховати обличчя в долонях.

— Ви виглядаєте… чудово, — вимовив він тихо, майже ніжно, але кожне слово звучало липко. Його очі ковзали по мені надто довго, надто повільно. Я відчула хвилю відрази й страху, що підступила до горла так само гостро, як нудота.

Він підняв руку — не торкнувся, але зупинив її всього за кілька сантиметрів від моєї щоки. Цей нерухомий жест виявився страшнішим за дотик.

Я дивилася прямо на нього, просто тому, що не могла відвести погляду. Не з хоробрості — швидше з тієї приреченої нерухомості, яка охоплює мишу, коли над нею схиляється змія.

— Ви можете не чекати на допомогу, — сказав він буденно, як констатацію. — Ваших супутників знайшли живими. А от ви — зникли. І забрали з собою коштовності герцога Хічхолма. Та ще й залишили по собі гарний привід для звинувачень. У Відомстві певні, що ви втекли. Самостійно. І що вас більше нема сенсу шукати.

Мені стало важко дихати — не від напруги ланцюгів, а від слів. Світ під куполом ніби звузився. Став тесним, задушливим.

— Хто ви такий? — вирвалося нарешті. Голос зірвався, оголивши страх, який я намагалася приховати.

Він зітхнув — театрально, демонстративно.

— То ви забули моє ім’я? Чи просто робите вигляд? Нова роль, нова манера?