2

Двері розчинилися тихо, майже несміливо, без жодної зайвої урочистості, і в проході з’явився чоловік. Високий, сухорлявий, із тим витонченим, але крижаним обличчям, яке нагадувало старовинну воскову фігуру, котра з часом втратила тепло, але не велич. Темно-коричневе пальто, оздоблене чорним оксамитом, сиділо на ньому так ідеально, що я мимоволі подумала про кравців, які, мабуть, працювали з ним обережніше, ніж із коронами. С срібною тростиною він поводився не як зі звичайною опорою — радше як зі знаком влади, котрий навіть не треба було демонструвати: сама його присутність говорила за нього. Кроки були настільки плавні й тихі, наче він ковзав поверхнею підлоги, не торкаючись її.

— Нарешті, — вимовив він із тим спокоєм, у якому ледь-ледь тремтіла прихована лють. — Ми знову зустрілися.

Я подивилася на нього уважно. Високий, породистий, з обличчям, що виглядало так, ніби його вирізали зі слонової кістки, а потім довго полірували, домагаючись холодної довершеності. Темне волосся, рівна, небезпечна постава… І повна відсутність розуміння, хто це взагалі такий.

— Перепрошую, — прохрипіла я, намагаючись тримати голос рівно, — ми взагалі знайомі?

Він посміхнувся так, як посміхаються катам, коли ті чують чергову історію про невинність. Цієї холодної посмішки вистачило, щоб у грудині щось боляче стислося.

— Авжеж знайомі, Амеліє. Або… Шейло. Ким ви себе називаєте цього разу?

Я не рухалась. Навіть не дихала.

— Я витратив надто багато часу, щоб знайти вас, — його голос став тихішим, але чіткішим, як ніж, що ковзає по шкірі. — Ви — винахідлива, слизька, непередбачувано творча. Але цього разу припустилися помилки. І я, нарешті, спіймав вас.

— Ви помиляєтеся людиною, — прошепотіла я, вкладаючи в ці слова останній залишок надії.

Та він уже рушив ближче, і важкі завіси на вікнах ледь здригнулися — ніби саме повітря в кімнаті відгукнулося на його присутність.

— О, знову вдаєте гру, — промовив він майже ласкаво, але ця ласка мала присмак отрути. — Як тоді, коли ви, виблискуючи очима, розповідали, що хочете «надихнутись моїми колекціями». І зникли разом із ними. Документи, печатки, карта каналів впливу — усе пішло з вами.

Він нахилився ближче, і я вловила аромат його парфумів — теплий, деревний, із терпкою пряною ноткою. Наче аромат людини, яку на сторінках романів описують як небезпечного злодія, від котрого неможливо відвести погляд.

— Але навіть це я міг би вам пробачити, — його погляд ковзнув по мені, холодний і липкий, мов змія, що торкається шкіри, — та от як ви гралися моїм серцем… цього не забути ніколи.

Тіло пройняло тремтінням. Він ніби роздя́гав мене поглядом, смакуючи кожен прояв мого безсилля.

— Смішно, — тихо додав він, уже майже лагідно, — мені тепер не потрібні ті папери. Я зрозумів, що найцінніше — це ви. Адже ви ж маг бажань, Амеліє. Думали, я цього не збагну?

Я повільно видихнула, відчуваючи усередині ту саму темну порожнечу, яка завжди виникає, коли хочеться кричати, але доводиться мовчати.

Він не знав правди. Він думав, що я — вона. Та, котра жила в цьому тілі раніше, та, чия пам’ять часом виринає уривками, наче запах старих парфумів у покинутій кімнаті. Вона втекла. І залишила мені в спадок цього пана з манерами вбивці й серцем, яке, мабуть, колись було теплим.

Я зрозуміла: переконати його неможливо. Якщо хочу вижити — доведеться грати.

— Послухайте… — почала я тихо, обережно, ніби ступала по тонкій кризі. — Я вже не та, кого ви знали.

— Авжеж, — його усмішка розтягнулась у холодну, нездорову дугу. — Ви брешете інакше. Спокійніше. Хитріше. Але я впізнаю вас, Амеліє. Ваша магія пахне так само. А я навчився розрізняти запах сили.

Щойно він відступив на крок, у залі ніби хтось непомітно дав знак, і один за одним спалахнули вогники нових свічок. Полум’я піднялося, висвітлюючи його обличчя так, ніби він стояв у центрі свого власного театру.

— Мені не потрібні ілюзії. Мені потрібен результат. Світ надто довго належав тим, хто того не вартий. А зі мною — будете ви. І з вами… прийде все інше.

— Що саме ви маєте на увазі? — обережно запитала я, хоча думка про його бажання вже гніздилася десь під ребрами, холодна й неприємна.

— А спробуйте здогадатися, — його голос став м’яким, майже пісенним, від чого мою шкіру обсипали мурахи.

— А якщо я відмовлюся? — хоча навряд чи це мало сенс.

Усмішка, що з’явилася на його обличчі, була тією, якою посміхаються джентльмени перед тим, як вихопити пістолет. Погляд ковзнув по мені знову, повільно, уважно, аж здалося — ще мить, і він доторкнеться губами до моєї шкіри. Але стримався.

— Я вмію чекати, — тихо промовив він. — Нам нікуди поспішати. Ваша команда ніколи не знайде вас тут. Ви ж самі залишили їм записку, що поїхали. Моя людина відтворила ваш почерк бездоганно. А коли впиратиметеся — повірте, я знайду інші важелі впливу.

Перед очима одразу спалахнули обличчя — Едвіна, Ріда… навіть Десмонта.

Він ледь нахилив голову, наче давав знак завершення вистави.

— Відпочиньте, моя дорога. Завтра почнемо. Адже світ — це лише питання правильно сформульованого бажання.