1

З хронік Відомства (вигаданий документ):

«Полонений маг — небезпечніший за вільного.
У вільного є вибір,
у полоненого — лише тиша і воля».

Я прийшла до тями повільно, натужно пробиваючись скрізь туман мороку. Повітря було прохолодним і сухим, пахло мармуром і воском від свічок. Десь далеко цокотіла вода — може, фонтан, а може, краплі з труби. Я розплющила очі.

Наді мною височів купол, викладений із чорного скла, у якому відбився місяць. Я лежала на шовковій подушці. Все довкола здавалося сном — дивним, трохи надто красивим, мов сторінка з романтичного роману, який читаєш під ковдрою, ховаючи обкладинку.
Свобода? Чи нова пастка?

Свідомість поверталася повільно, як небажаний гість, що все ж увійшов. Простір лишався дивним — приглушеним, густим, наче дихання старого дому.  Місяць із чорного купола дивився на мене згори з безмовно.

Я підвелася, точніше, спробувала.
І відразу завмерла. Ланцюги.

Вони дзенькнули у тиші так голосно, що я здригнулась. Холодні, гладенькі, обвивали зап’ястки й щиколотки, прилягаючи до тіла, ніби спеціально відлиті під мій розмір. Викрадення у вікторіанському стилі — вишукано, без крові, але з холодом. 

Мурахи пробігли спиною, браслета на руці більше не було. Того самого магічного, який може зняти “лише той, хто надів”.

Що відбувається?

— Ось ти й прокинулася… — долинув збоку голос. Тихий, спокійний. Десь я його чула.

Я різко повернула голову. Із тіні виступила постать — висока, худорлява, у довгому сірому пальті. Світло лягло на обличчя — бліде, мов вирізьблене зі старої кістки, і ті самі сірі очі, в яких жила стримана хитрість.

— Едане Тихий, — видихнула я. — Ти що робиш? З глузду з’їхав?

— Ні, — спокійно відповів він. — Просто прийняв контракт. Я не знав, що це ти.

Він наблизився, дивлячись на мене без злоби, без насолоди — лише з утомою.

— Якщо чесно, Амеліє, ти не уявляєш, як я здивувався, коли побачив тебе в кареті. Але Едан Тихий відомий тим, що завжди чесно виконує свою роботу.

Я лише моргнула. Навіть не від шоку — від безглуздості всього цього.

— Ти мене викрав за гроші?

— Нічого особистого, — зітхнув він і розвів руками. — Лише робота. Мені справді шкода, що це виявилася ти.

— Робота! — прохрипіла я. Мій голос ударився об мармурові стіни й загубився в глухоті, такій самій, як його совість. — Едане, та ми ж навіть ладнали! Ти здавався мені нормальним хлопцем!

— І я ним залишаюся, — із сумом промовив він. — Справді, Амеліє. Мені шкода. Але я надто довго живу в цьому світі, щоб і далі вірити, що можна завжди триматися чистоти. Інколи доводиться плисти в каламутній воді. Інакше — потонеш.

Він підвівся й зробив крок назад. Його постать у напівтемряві розмивалася, ніби він не стояв тут, а з’являвся з самої ночі.

— Прощавай, Амеліє. Сподіваюся, тебе скоро відпустять. Або… викуплять. Залежно від щедрості тих, кому ти ще небайдужа.

— Хто замовив?! — прошипіла я, відчуваючи, як у голосі зріє полум’я люті.

— Не знаю. Серйозно, — відповів він і ледь кивнув. — Платили через посередника. Знаєш сама, старе правило найманців: не копайся в мотивах. Виконай завдання — і крапка.

Він уже майже зник за дверима, коли раптом озирнувся й, майже по-дружньому, додав:

— І, будь ласка, не пробуй чаклувати. Тут усе приміщення під придушенням магії. Та й ланцюги… не прості. Успіхів, справді. Ти виживеш. Якщо ти той самий маг бажань — то виживеш. Не сердися.

І, нахабно, послав мені повітряний поцілунок.

З цим він зник за дверима, що тихо клацнули — і розчинився в тиші.

Я залишилася сама.
Ланцюги були холодні, як серце зрадника, і міцні. Я вчепилася пальцями в металеве кільце на зап’ястку, намагаючись сконцентруватися.

— У мене в руках ключ, — прошепотіла я, заплющивши очі, вдихаючи глибше, викликаючи силу.

…Нічого.
Нічого не змінилося. Повітря не здригнулося. Усередині — порожнеча. Ніби хтось вимкнув увесь світ і залишив мене в кімнаті саму самісіньку.

Паніка почала розкручуватися в грудях, повільно, як спіраль. Я спробувала знову, іншим методом, іншим словом.

— Я на волі...

Тиша. Тільки ланцюги знову дзенькнули — коротко, насмішкувато, нагадуючи: ти — пташка в клітці.

Я схилилася вперед, торкнулася чолом холодного металу й зціпила зуби.
Ланцюги при кожному русі дзвеніли. Здавалось вони насміхались з мого безсилля. Час тягнувся повільно, липко, наче патока — крапля за краплею. Я сиділа на шовкових простирадлах, вдивляючись у своє відображення в полірованій колоні: бліда, зла, розкуйовджена, з вогнем у зіницях, який більше не слухався жодного заклинання.

Раптом почулись кроки, я завмерла в очікуванні.