— І куди це ми забрели? — запитав Тарас, відсахуючись.
— Біс його знає. Говориш так, ніби ти тут не ріс. Ніби не знаєш цих степів. За моїми підрахунками, наше село мало б бути зовсім близько.
Андрій роззирався в марних сподіваннях побачити бодай щось.
— Як ми взагалі з дороги зійшли? — уперся руками в коліна Тарас. — Пів години вже цими заметами волочимося.
— Я б казав повертатися назад до машини. Тоді знову спробувати. Або перечекати хурделицю.
— Згоден. Ходімо.
Тарас розвернувся і завмер на місці.
— Ну?! Чого став?! — запитав старший брат, який тепер йшов похзаду.
— Сліди замело, — голос Тараса дрижав.
— Ти що, з дуба впав? Не може такого бути, — Андрій відсторонив брата й посвітив ліхтариком. — Що за чортівня?
— Що будемо робити? Це ж ти нас вів.
— То це я винен? Запропонуй щось путнє ти, розумнику. Бо звик, що все вирішують за тебе.
Якийсь час брати стояли, розмірковуючи. Снігопад не те що не вщухав, а й навіть посилився. Вітер завивав так, що здавалося, от-от зірве голову з плечей.
— Ну?! — штовхнув брата Андрій. — Вирішив щось?
— Вирішив щось, — покривлявся Тарас. — Вертаємося до машини.
Вітер бив просто в обличчя, кидав жмути снігу, немовби навмисне хотів осліпити братів. Крізь цю білу пелену заледве проглядалося вкрите важкими хмарами небо. Кожен крок давався важко, адже снігу намело по коліна.
— Стій! — зупинився Тарас.
— Що таке?
— Річка ніби...
Андрій посторонив брата.
— Та це ж наш Південний Буг, — радісно зазначив він. — Тепер потрібно йти за течією, і ми вдома.
Щоб побачити напрямок течії, довелося підійти мало не впритул. Ноги вже й так були мокрі, а тут ще й у плавні повлазили. Але бажаного досягли й рушили в потрібному напрямку.
Йти й надалі було непросто, але на душі стало легше. Бо ж безвихідь тепер залишилася позаду.
— Добре, що я цього разу вів, — напнув груди Тарас. — Бо ж за тобою можна й на той світ забрести.
— Я й так дивуюся, як ти ще на цьому залишився? Такий безпорадний, — докірливо відповів Андрій.
— Хто-хто, а я б на твоєму місці помовчав.
— От і прикрийся!
— Андрію...
— Заткнись, щоб я тебе не чув.
— Глянь-но сюди, — Тарас увімкнув ліхтарик на смартфоні й навів його на річку.
— Не може цього бути, — придивився Андрій. — Як же ти дивився? Ми ж в інший бік ідемо.
— Я дивився? Ти ж поруч стояв.
Справді, Андрій не міг заперечити. І він на власні очі бачив, у який бік текла річка. Та тепер вода рухалася у зворотному напрямку.
— Це обман, — закрутив головою Андрій. — Через густий сніг ми не розгледіли. Інакше бути й не може.
— Ти мене переконуєш чи себе? — запитав Тарас, не зводячи погляду з русла.
— Пішли.
— Але ж куди? — безнадія звучала в голосі молодшого брата.
— Заблукали, молоді люди? — почулося за спиною.
Брати перевели ліхтарі на голос. Неподалік стояв чоловік. Пасма волосся стирчали з-під шапки, а обличчя вкривала побита сивиною борода, що сягала грудей. У руці він тримав довгу палицю.
— Ви хто такий? — запитав Андрій. — І як сюди потрапили?
— Цікаво, — усміхнувся незнайомець. — Можу спитати вас те ж саме.
— Вибачте, — поклав руку собі на груди Тарас. — Ми заблукали.
— Це недобре. Зовсім недобре. І куди ж ви прямуєте?
— До Василівки, — відповів Андрій. — Знаєте, де це?
— Так, звісно, — пригладив бороду чоловік. — Це тут, неподалік.
— То куди нам іти? Підкажіть, — подався вперед Тарас.
— Так, я б міг це зробити, — незнайомець замовк.
Його погляд тепер був спрямований у небо. Здавалося, він до чогось прислухається. І то так уважно, що аж примружив одне око.
— Добродію? — врешті порушив мовчанку Андрій.
— Що? — спохопився чоловік, немовби вже й не пам’ятав, про що йшла мова.
— Ви казали, що підкажете, як нам дійти до Василівки, — сказав старший брат.
— Та невже? — поправив довгий чорний кожух незнайомець.
— Саме так, — підтвердив Тарас.
— Ви обманюєте мене, молоді люди. Я лише сказав, що міг би це зробити.
— У вас усе гаразд із головою? — підвищив тон Андрій.
Незнайомець, здавалося, й справді злякався цих слів і почав обмацувати власну голову.
— О, так, молоді люди, — його усмішка потонула в бороді. — Все гаразд.
— Навіщо ви... — хотів запитати Андрій, але Тарас перебив брата:
— Підкажіть, будьте добрі, як нам дійти до Василівки?
— Ні, — помахав пальцем із боку в бік незнайомець. — Я не можу цього зробити.
— Але чому ж? Ви ж казали, що село близько, — не розумів Тарас.
— У таку погоду легко збитися зі шляху, — знову усміхнувся чоловік. — Ви ж не будете з цим сперечатися?
Брати помовчали недовго, а тоді Андрій наважився запитати:
— То що, пропонуєте тут до ранку стояти.
— О! Це буде дуже нерозважливо. Ви ж замерзнете. Нікому б не хотілося, щоб так трапилося.
Він знову звів погляд у небо. Сніг сідав на його бороду, кошлаті брови й овечу шапку. Та цього разу братам не довелося повертати незнайомця до тями.
— Є тут, зовсім поруч, корчма. Затишна така. Там і зігрітися можна, і попоїсти, і чарку оковитої перехилити. Завсідники там, що треба. І корчмарка за шинквасом — моя давня знайома. Що скажете?
— Скажу, що це дурість, — обурився Андрій. — Немає поблизу ніякої корчми. Ще й посеред степу.
— Ти певен, молодий чоловіче?
— Звичайно. Я живу тут із дитинства. Знаю округу, як своїх п’ять пальців.
— Ну, в цьому я не сумніваюся.
Тарас пирснув, заледве стримуючи сміх. Розумів, що незнайомець насміхався з Андрія.
— Але вам видніше, — розвів руками чоловік. — Я йду, а ви вже робіть, що маєте.
Він розвернувся і, опираючись на довгу палицю, попрямував геть. Лише кинув через плече:
— Якщо що, моя пропозиція все ще в силі.
— Чого давишся? — обурився Андрій на Тараса. — Вибору немає.
Незнайомець не збрехав. Уже за кілька десятків метрів понад берегом засвітилися вогні. З корчми, збудованої з кругляка. Зсередини долинала весела музика, яку приносив вітер. Поруч хлюпотіла річка й змушувала поскрипувати старий водяний млин.