Сьомий гість

Розділ 2

— І куди це ми забрели? — запитав Тарас, відсахуючись.

— Біс його знає. Говориш так, ніби ти тут не ріс. Ніби не знаєш цих степів. За моїми підрахунками, наше село мало б бути зовсім близько.

Андрій роззирався в марних сподіваннях побачити бодай щось.

— Як ми взагалі з дороги зійшли? — уперся руками в коліна Тарас. — Пів години вже цими заметами волочимося.

— Я б казав повертатися назад до машини. Тоді знову спробувати. Або перечекати хурделицю.

— Згоден. Ходімо.

Тарас розвернувся і завмер на місці.

— Ну?! Чого став?! — запитав старший брат, який тепер йшов похзаду.

— Сліди замело, — голос Тараса дрижав.

— Ти що, з дуба впав? Не може такого бути, — Андрій відсторонив брата й посвітив ліхтариком. — Що за чортівня?

— Що будемо робити? Це ж ти нас вів.

— То це я винен? Запропонуй щось путнє ти, розумнику. Бо звик, що все вирішують за тебе.

Якийсь час брати стояли, розмірковуючи. Снігопад не те що не вщухав, а й навіть посилився. Вітер завивав так, що здавалося, от-от зірве голову з плечей.

— Ну?! — штовхнув брата Андрій. — Вирішив щось?

— Вирішив щось, — покривлявся Тарас. — Вертаємося до машини.

Вітер бив просто в обличчя, кидав жмути снігу, немовби навмисне хотів осліпити братів. Крізь цю білу пелену заледве проглядалося вкрите важкими хмарами небо. Кожен крок давався важко, адже снігу намело по коліна.

— Стій! — зупинився Тарас.

— Що таке?

— Річка ніби...

Андрій посторонив брата.

— Та це ж наш Південний Буг, — радісно зазначив він. — Тепер потрібно йти за течією, і ми вдома.

Щоб побачити напрямок течії, довелося підійти мало не впритул. Ноги вже й так були мокрі, а тут ще й у плавні повлазили. Але бажаного досягли й рушили в потрібному напрямку.

Йти й надалі було непросто, але на душі стало легше. Бо ж безвихідь тепер залишилася позаду.

— Добре, що я цього разу вів, — напнув груди Тарас. — Бо ж за тобою можна й на той світ забрести.

— Я й так дивуюся, як ти ще на цьому залишився? Такий безпорадний, — докірливо відповів Андрій.

— Хто-хто, а я б на твоєму місці помовчав.

— От і прикрийся!

— Андрію...

— Заткнись, щоб я тебе не чув.

— Глянь-но сюди, — Тарас увімкнув ліхтарик на смартфоні й навів його на річку.

— Не може цього бути, — придивився Андрій. — Як же ти дивився? Ми ж в інший бік ідемо.

— Я дивився? Ти ж поруч стояв.

Справді, Андрій не міг заперечити. І він на власні очі бачив, у який бік текла річка. Та тепер вода рухалася у зворотному напрямку.

— Це обман, — закрутив головою Андрій. — Через густий сніг ми не розгледіли. Інакше бути й не може.

— Ти мене переконуєш чи себе? — запитав Тарас, не зводячи погляду з русла.

— Пішли.

— Але ж куди? — безнадія звучала в голосі молодшого брата.

— Заблукали, молоді люди? — почулося за спиною.

Брати перевели ліхтарі на голос. Неподалік стояв чоловік. Пасма волосся стирчали з-під шапки, а обличчя вкривала побита сивиною борода, що сягала грудей. У руці він тримав довгу палицю.

— Ви хто такий? — запитав Андрій. — І як сюди потрапили?

— Цікаво, — усміхнувся незнайомець. — Можу спитати вас те ж саме.

— Вибачте, — поклав руку собі на груди Тарас. — Ми заблукали.

— Це недобре. Зовсім недобре. І куди ж ви прямуєте?

— До Василівки, — відповів Андрій. — Знаєте, де це?

— Так, звісно, — пригладив бороду чоловік. — Це тут, неподалік.

— То куди нам іти? Підкажіть, — подався вперед Тарас.

— Так, я б міг це зробити, — незнайомець замовк.

Його погляд тепер був спрямований у небо. Здавалося, він до чогось прислухається. І то так уважно, що аж примружив одне око.

— Добродію? — врешті порушив мовчанку Андрій.

— Що? — спохопився чоловік, немовби вже й не пам’ятав, про що йшла мова.

— Ви казали, що підкажете, як нам дійти до Василівки, — сказав старший брат.

— Та невже? — поправив довгий чорний кожух незнайомець.

— Саме так, — підтвердив Тарас.

— Ви обманюєте мене, молоді люди. Я лише сказав, що міг би це зробити.

— У вас усе гаразд із головою? — підвищив тон Андрій.

Незнайомець, здавалося, й справді злякався цих слів і почав обмацувати власну голову.

— О, так, молоді люди, — його усмішка потонула в бороді. — Все гаразд.

— Навіщо ви... — хотів запитати Андрій, але Тарас перебив брата:

— Підкажіть, будьте добрі, як нам дійти до Василівки?

— Ні, — помахав пальцем із боку в бік незнайомець. — Я не можу цього зробити.

— Але чому ж? Ви ж казали, що село близько, — не розумів Тарас.

— У таку погоду легко збитися зі шляху, — знову усміхнувся чоловік. — Ви ж не будете з цим сперечатися?

Брати помовчали недовго, а тоді Андрій наважився запитати:

— То що, пропонуєте тут до ранку стояти.

— О! Це буде дуже нерозважливо. Ви ж замерзнете. Нікому б не хотілося, щоб так трапилося.

Він знову звів погляд у небо. Сніг сідав на його бороду, кошлаті брови й овечу шапку. Та цього разу братам не довелося повертати незнайомця до тями.

— Є тут, зовсім поруч, корчма. Затишна така. Там і зігрітися можна, і попоїсти, і чарку оковитої перехилити. Завсідники там, що треба. І корчмарка за шинквасом — моя давня знайома. Що скажете?

— Скажу, що це дурість, — обурився Андрій. — Немає поблизу ніякої корчми. Ще й посеред степу.

— Ти певен, молодий чоловіче?

— Звичайно. Я живу тут із дитинства. Знаю округу, як своїх п’ять пальців.

— Ну, в цьому я не сумніваюся.

Тарас пирснув, заледве стримуючи сміх. Розумів, що незнайомець насміхався з Андрія.

— Але вам видніше, — розвів руками чоловік. — Я йду, а ви вже робіть, що маєте.

Він розвернувся і, опираючись на довгу палицю, попрямував геть. Лише кинув через плече:

— Якщо що, моя пропозиція все ще в силі.

— Чого давишся? — обурився Андрій на Тараса. — Вибору немає.

Незнайомець не збрехав. Уже за кілька десятків метрів понад берегом засвітилися вогні. З корчми, збудованої з кругляка. Зсередини долинала весела музика, яку приносив вітер. Поруч хлюпотіла річка й змушувала поскрипувати старий водяний млин.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше