Розділ 1

Легкі сніжинки повільно опускалися на землю у світлі фар. Темно-вишневий «Daewoo Lanos» звернув на бічну дорогу, залишаючи по собі неглибокий слід. Ще до опівночі його засипле снігом і ніхто й не помітить, що цим шляхом хтось їхав.

Андрій сидів за кермом і уважно вдивлявся в засніжену смугу, що слугувала дорогою посеред степу. Раз у раз його щелепи міцно стискалися, а очі косилися на пасажира. Цього не міг не помічати молодший брат, Тарас. Він сидів праворуч від водія, обіймаючи полотняний наплічник, з якого стирчав край скетчбука.

Усю дорогу брати мовчали, хоч від міста до рідного села була добра сотня кілометрів. Та ще й за снігопаду й ожеледиці Андрій не ризикував розганяти автомобіль.

Не відводячи погляду від бокового вікна, Андрій витягнув цигарку й закурив. Їдкий дим рознісся по салону. Тарас сховав обличчя у горловину гольфа, та все одно закашлявся. На очі викотилися мимовільні сльози. Довелося опустити вікно, щоб хоч трохи вхопити свіжого повітря.

— Закрий! — гримнув старший брат. — Не травень місяць. Зима надворі. Чи думаєш, що пічка за так працює?

— То, може, б ти не курив у машині?

— Тебе забув спитати. Не подобається — йди пішки. Я хоч зараз зупиню.

Тарас підняв скло й втиснувся у дверцята. Його погляд був спрямований на темні поля за вікном, а руки то стискали, то відпускали лямки наплічника.

— Хоч музику увімкнув би, — видавив молодший брат, коли Андрій докурив.

— Тобі тиша заважає?

— Ні, — буркнув Тарас.

Знову запала мовчанка. Час від часу здіймалися пориви вітру, що підіймали вгору дрібний сніг і кидали його просто в лобове скло.

— Думав, що музика може грати за так, — не відводив погляду від бокового вікна Тарас. — Чи ця стара магнітола також пальне п’є?

— Ти диви, який дотепник.

— Просто дивно їхати дві години в одній машині й почуватися так, наче везуть на допит.

— Ти взагалі мав автобусом їхати. А я б зараз був удома, з дітьми та дружиною. Та хіба тобі зрозуміти, що це таке? — Андрій хмикнув. — Тож помовч. Хоча б із вдячності.

— Я не просив тебе, щоб ти їхав по мене.

— Ще цього бракувало.

— Ти б і так не послухав? Вірно? — Очі Андрія звузилися.

— Само собою зрозуміло. Ти знаєш, яке дороге зараз пальне? — Андрій помовчав недовго й продовжив. — Звичайно, ні. Звідки тобі знати, як важко заробляються гроші? Спершу — тато, дайте, тепер — мамо, дайте. Дайте, дайте, дайте... Роками одне й те саме.

— То навіщо приїхав? — закусив нижню губу молодший брат.

— Навіщо? Мама попросила. Забери Тарасика. Святвечір усе-таки. Різдво. Родинне свято, — кривлявся Андрій. — А Тарасик у нас безпорадний. Тридцять рочків на носі, а подбати про себе не може. На автобус він не встиг. Бідолашний.

— Трамвай зламався...

— Знову причина? І чому я не здивований? Ти ж навіть на похорон батька примудрився запізнитися. Хоч їхати тут всього нічого.

— Я розповідав багато разів, що тоді трапилося, — затиснув зуби Тарас. — Досить! Годі лекції читати.

Порив вітру закрутив таку хурделицю, що Андрій на мить втратив керування. Автомобіль занесло, кидаючи задньою частиною. Андрію насилу вдалося втримати машину на дорозі, щоб не злетіти в кювет.

— От трясця! — вилаявся він.

— Краще на дорогу дивись, замість того щоб повчати всіх навколо себе.

— Може, ти краще впораєшся, шумахере? — процідив крізь зуби Андрій.

— Можу спробувати.

— Розмріявся. Знову машину вгробиш, а мені ремонтувати, — Андрій невдоволено закрутив головою. — Це батько завжди за свої гроші її лагодив після тебе.

— Знову гроші? Що ти зациклився на них, ніби вони — весь світ?

— Хіба не про гроші йдеться? Хто оплачував твоє навчання? Хто допомагав тобі після того, як ти вирішив залишитися в місті? Хто досі висилає тобі гроші, коли в тебе черговий творчий застій?

— Тобі не зрозуміти...

— Звичайно, — голос Андрія став карикатурним. — Я ж простий столяр. Куди мені до митця-художника.

— Батько допомагав мені, бо бачив...

— Нікчему він у тобі бачив. От і все!

— А кого батько бачив у тобі? Хіба не нікчему? — Тарас єхидно усміхнувся. — Ти ж заледве ПТУ закінчив.

— Не смій!

— Що саме? — Тарасові очі задоволено виблискували.

— Прикриватися батьком! Ти...

Автомобіль знову понесло. Снігом сипало так, що світло фар, здавалося, впирається в стіну. Уже за якихось п’ять метрів нічого не було видно.

Старенький «Lanos» тепер розвернуло боком і несло слизькою дорогою. Андрій викручував кермо, але все було марно. Автомобіль став некерованим. Заднім крилом він зачепив кучугуру, яка одразу відірвала бампер. Машину крутнуло, вона правою стороною зашкребла по нагорнутому снігу й зупинилася. Мотор стих.

— А щоб тобі...

Брати в унісон видихнули з полегшенням.

Андрій провернув ключ у замку запалювання. Стартер натужно запрацював, але марно. Андрій повторив спробу запустити двигун ще двічі й тоді вдарив руками по керму.

— Довбана заметіль!

— Оце тобі наукою буде...

— Закрийся! — Вказівний палець Андрія мало не вперся Тарасові в ніс. — Сиди мовчки.

Старший брат потягнув ручку капота й вийшов у заметіль. Він покопирсався під капотом, знову сів усередину, намагаючись завести автівку. Зрештою вилаявся й гупнув щосили дверима.

— Ти знаєш, де ми? — наважився вийти з машини Тарас.

— Хіба побачиш щось у цій заметілі? — роззирався Андрій.

— Можна спробувати штовхнути?

— Не вдасться, — кивнув у бік автівки Андрій. — Спершу потрібно викопати її з кучугури. Та й навряд чи по такій слизоті нам вдасться її розігнати до потрібної швидкості.

— То що робити? Пішки йти?

— Маєш іншу пропозицію?

— Може, зателефонувати комусь, щоб забрали? — витягнув смартфон Тарас.

— Спробуй, — іронічно усміхнувся Андрій. Він знав: покриття тут відсутнє. — Ходімо.