Глава 8. Анатомія праведності

Рим завжди був містом, яке жило гучно. Його кровоносна система складалася з безперервного гудіння тисяч скутерів, емоційних криків водіїв на вузьких перехрестях, дзвону кавових чашок у барах та вічного, розміреного шепоту води у фонтанах. Але цього ранку, коли годинник на приладовій панелі розкішного темно-синього «Мазераті» показав 06:42, місто оніміло.

Маттео Россі сидів за кермом свого автомобіля, застрягши в абсолютно мертвому заторі на набережній Лунготевере, неподалік від мосту Святого Ангела. Він роздратовано барабанив доглянутими пальцями з ідеальним манікюром по шкіряному керму. На його лівому зап'ясті тьмяно поблискував золотий «Ролекс» — подарунок вдячних батьків одного з його маленьких пацієнтів.

Маттео був видатним дитячим кардіохірургом. У свої сорок вісім років він мав обличчя римського патриція, сивину на скронях, яка додавала йому солідності, і репутацію людини, що творить дива. Журналісти називали його «людиною з руками від Бога». Він очолював відділення в найкращій приватній клініці Італії, регулярно переказував гроші у фонди допомоги сиротам і щонеділі, одягнений в ідеально скроєний костюм від «Бріоні», з'являвся на вранішній месі. Він був еталоном успіху і моральності в очах суспільства. І, що найважливіше, він сам беззаперечно вірив у власну святість.

Але зараз його святість стикалася з тривіальною проблемою: він спізнювався на планову операцію через незрозумілий транспортний колапс.

— Прокляття, — процідив він крізь ідеально білі вініри, натискаючи на клаксон.

Звуку не було.

Маттео насупився і натиснув ще раз, сильніше. Електроніка автомобіля, вартість якого дорівнювала бюджету невеликого африканського поселення, просто відмовилася реагувати. Більше того, він раптом усвідомив, що тиша навколо нього була абсолютною. Двигун його «Мазераті» не працював. Двигуни сотень машин навколо — стареньких «Фіатів», туристичних автобусів, поліцейських патрульних авто — всі вони мовчали.

Він потягнувся до радіоприймача, щоб знайти випуски новин. Можливо, стався масштабний теракт? Або вибухнула електромагнітна бомба? Екран мультимедійної системи був мертвим, чорним і холодним.

Маттео відчув перші уколи тривоги, але його раціональний, холодний розум лікаря миттєво спробував знайти логічне пояснення. Він подивився у вікно. Свинцеве небо над Римом виглядало так, ніби його намалювали брудною ганчіркою. Туман, що піднімався від річки Тібр, здавався неприродно густим і не рухався.

А потім він побачив світло.

Воно зароджувалося десь з-за дахів будинків, з боку Ватикану. Це не був світанок. Це світло не мало кольору — воно було настільки інтенсивним, білим і всепоглинаючим, що здавалося, ніби сама тканина простору рветься, оголюючи виворіт Всесвіту.

Люди почали виходити зі своїх машин. Вони стояли на асфальті, задерши голови вгору, як загіпнотизовані манекени. Ніхто не кричав. Ніхто не біг.

Маттео смикнув ручку дверцят. Вона піддалася важко, ніби повітря на вулиці раптом перетворилося на прозоре желе. Коли він ступив на бруківку, холод, який вдарив його в обличчя, не мав нічого спільного з погодою. Це був екзистенційний холод. Холод мертвого космосу.

Він подивився на Тібр. Річка, яка несла свої брудні, жовті води тисячоліттями, зупинилася. Хвилі завмерли на місці, перетворившись на потворні скляні скульптури. Птах, який пролітав над мостом, завис у повітрі, його крила зупинилися у верхній точці помаху. Фізичний світ поставили на паузу.

— Що за чортівня... — прошепотів Маттео, інстинктивно поправляючи краватку. Навіть перед лицем апокаліпсису його его вимагало, щоб він виглядав бездоганно.

І тоді з-за рогу вулиці, повільно пливучи в метрі над землею, випливло Це.

Воно не мало людської подоби. Це не був золотоволосий юнак із крилами голуба. Це була гігантська геометрична конструкція, що складалася з трьох перехрещених кілець чистого, сліпучого полум'я. Кільця повільно оберталися одне всередині іншого, не видаючи жодного звуку, але змушуючи повітря навколо них вібрувати. На зовнішній поверхні кожного кільця моргали сотні людських очей — блакитних, карих, зелених, чорних. Вони дивилися не на будинки. Вони дивилися крізь них.

Ангел Гніву, частина незліченного Легіону, який Емілі випустила з-під вівтаря, розпочав свої Жнива на цій вулиці.

Маттео завмер. Його медична освіта кричала йому, що це галюцинація, масовий психоз, спричинений витоком якогось нейротоксину. Але його душа — та крихітна, зморщена, забута частина його єства — впізнала свого Творця. І вона стиснулася від абсолютного, паралізуючого жаху.

Офанім рухався крізь натовп. Він не стріляв вогнем. Він не розривав людей на шматки. Він просто плив крізь них.

Маттео бачив, як полум'яне колесо пройшло крізь тіло жінки середніх літ, що стояла біля свого автомобіля. Жінка не загорілася. На мить вона просто стала напівпрозорою, її шкіра засяяла зсередини. А потім вона впала навколішки. Вона не кричала від болю. Вона обхопила голову руками і видала звук, схожий на скиглення побитої собаки. Її очі закотилися, і за секунду вона впала обличчям на асфальт. Мертва. Без єдиної подряпини.

Ангел повільно, невідворотно наближався до Маттео.

— Я хороша людина, — раптом сказав хірург вголос. Він сам не зрозумів, чому ці слова вирвалися з його горла. Це була захисна реакція. Це був щит, який він вибудовував усе життя. — Я врятував сотні життів! Я лікував дітей! Я безгрішний! Господи, якщо це ти, я твій вірний слуга!

Офанім не зупинився. Його не цікавили слова. Бог більше не слухав виправдань, виголошених язиком.

Палаюча конструкція наблизилася впритул. Маттео відчув, як зникає тепло його власного тіла. Сотні очей на кільцях подивилися прямо в нього. А потім Ангел зробив крок — чи те, що замінювало йому крок — і пройшов крізь тіло Маттео Россі.

Фізичного болю не було. Не було печіння чи розриву тканин.

Натомість свідомість Маттео миттєво вирвали з його черепа і розтягнули над безоднею його власного життя. Час зупинився повністю. В ту мілісекунду, коли Світло перебувало всередині нього, хірург побачив правду. Абсолютну, невідфільтровану, жахливу математику своєї душі.