Глава 2. Анатомія зради та народження

Слова отця Міллера — чи тієї потворної подоби, що стояла в дверях — застигли в повітрі, перетворившись на фізичний тиск. Вони не просто прозвучали, вони обрушилися на Емілі з вагою могильної плити. «Тому що сьомий — це ти».

Світ навколо Емілі спотворився. Час перестав бути лінійним. Він перетворився на в'язку, чорну смолу, яка сповільнювала кожен рух, кожен вдих. Крапля дощу, що зривалася з полів капелюха істоти, падала неймовірно довго. Емілі бачила, як вона відбиває зеленкувате світло каміна, перетворюючись на крихітну сферу, в якій викривлене відображення її власного обличчя застигло в гримасі тваринного жаху. Крапля торкнулася підлоги з гучним, як постріл, звуком. Плаш.

Емілі зробила крок назад, її п'ятка наштовхнулася на важке мідне розп'яття, яке вона щойно випустила. Метал з брязкотом упав на дерев'яні дошки. Цей звук, такий буденний і різкий, на мить вивів її з паралічу, але не повернув розум у раціональну площину.

— Ні, — прошепотіла вона, її голос був сухим шелестом сухого листя на вітрі. 
— Ні. Тебе немає. Я бачила тебе в труні. Єпископ читав молитву. Ти мертвий.

Спогади про похорон Міллера спалахнули в її голові з калейдоскопічною жорстокістю. Злива, точно така ж, як сьогодні. Мокра глина, що липла до взуття. Запах білих лілій, такий нудотний, що їй хотілося вирвати прямо на свіжу могилу. Єпископ наполягав на закритій труні, стверджуючи, що серцевий напад отця Міллера був настільки раптовим, що його обличчя застигло в гримасі, негідній праведника. Але Емілі завжди підозрювала правду. Вона знала, з чим боровся Міллер заради неї. Вона знала, що речі, з якими він стикався, не залишають після себе просто «серцевих нападів». Вони залишають пошматоване м'ясо і випалені душі.

І ось він тут. Стоїть у її вітальні, захищеній найкращими оберегами з п'яти континентів.

Отець Міллер — чи істота, яка носила його обличчя, як дешеву маску — не поворухнувся, щоб напасти. Він стояв розслаблено, злегка схиливши голову набік, вивчаючи її, як цікаву, але абсолютно безпечну комаху під склом. Його очі… Емілі не могла відірвати від них погляду, хоча кожен інстинкт кричав їй заплющити очі і бігти. Це не була просто чорнота. Це не був колір. Це була абсолютна, всепоглинаюча відсутність світла. Якби хтось узяв космос, вирвав звідти всі зорі, туманності та галактики, залишивши лише первісний, мертвий вакуум — він виглядав би саме так. У цих очах не було ні злоби, ні ненависті. Лише нескінченна, холодна порожнеча і знання, яке людський мозок не здатний осягнути, не збожеволівши.

— Смерть, Емілі, — це лише людська концепція, заснована на страху кінця, — голос істоти знову пролунав прямо в її свідомості. Він не розтуляв губ. Голос вібрував у її щелепі, віддавався болем у скронях. 

— Ви так боїтеся кінця, бо думаєте, що ваше тіло — це межа вашого існування. Ви бачите гусеницю, яка розчиняється всередині кокона, і плачете, думаючи, що вона померла. Але вона не помирає. Вона стає чимось більшим. Чудовим.

Емілі почала дихати часто і переривчасто. Паніка, холодна і гостра, як скальпель, розтинала її раціональне мислення.

Це галюцинація, — сказав голос доктора Аріса десь на задвірках її пам'яті. Того самого психіатра з клініки «Оук-Гілл», який лікував її після четвертого екзорцизму. Ваша травма настільки глибока, Емілі, що ваш мозок створює захисні механізми у вигляді візуальних та слухових проєкцій. Ви не одержимі. Ви просто дуже хворі.

— Я хвора, — прошепотіла вона, заплющивши очі і стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. 

— Це просто напад. Дихай, Емілі. Дихай. Долічи до десяти. Один. Два…

Коли вона розплющила очі, істота була ближче. Він не робив кроку. Він просто… змістився в просторі. Між ними залишалося не більше трьох метрів.

Зеленкувате світло від каміна падало на його обличчя, вихоплюючи глибокі зморшки навколо рота. Зморшки, яких у справжнього отця Міллера не було. Вони скидалися на тонкі шрами, що розходилися від губ, ніби його рот колись був зашитий, а потім розірваний силоміць. З-під цих шрамів проступало щось сіре, мертве, наче шкіра була лише тонким шаром сухої штукатурки.

— Доктор Аріс не зможе тобі допомогти, дитино, — істота знову посміхнулася, і цього разу Емілі помітила, що під час посмішки з його рота не виходить пара, хоча в кімнаті стало настільки холодно, що її власне дихання перетворилося на густий білий туман. 

— До речі, доктор Аріс зараз дуже зайнятий. Він намагається зібрати свої власні кишки, які він щойно витягнув через надріз на животі, використовуючи лише іржавий цвях і манікюрні ножиці. Він робить це в камері-одиначці своєї ж власної клініки. І знаєш, що він шепоче при цьому? Твоє ім'я.

Емілі закричала. Це був не крик жаху, це був крик люті й відчаю — крик загнаного в кут звіра, якому більше нікуди тікати.

Її ліва рука блискавично пірнула в кишеню кардигана. Пальці намацали металевий циліндр балончика. Вона вихопила його, зірвала запобіжник і, направивши струмінь прямо в обличчя істоти, натиснула на клапан.

Свята вода, освячена сімома єпископами в Римі, змішана з порошком із переплавлених срібних хрестів дванадцятого століття. Ця суміш завдавала опіків третього ступеня демону Левіафану, коли той намагався вирватися з її тіла. Вона повинна була розплавити обличчя цієї тварюки до кісток.

Струмінь ударив істоту прямо в груди і обличчя.

Емілі завмерла, чекаючи шипіння палаючої плоті, запаху паленого м'яса та демонічного вереску. Вона чекала, що істота почне корчитися на підлозі, благаючи про милосердя.

Але нічого не сталося.

Рідина просто стекла по його щоках, по чорному плащу, збираючись у краплі на підборідді. Істота повільно піднесла руку з блідими, занадто довгими пальцями і провела по мокрій щоці. Він подивився на краплю води на своєму пальці, а потім повільно підніс її до губ і злизав своїм сіруватим, шорстким язиком.

— Смачно, — промовив він вголос. Цього разу звук вирвався з його горла, і він був жахливим — ніби хтось перетирав каміння під товщею води. Гучний, хрипкий, з металевим відлунням. — Трохи забагато солі, як на мій смак, але срібло додає приємної гірчинки. Ти справді думала, Емілі, що зброя твого ворога може зашкодити мені?