Глава 23. Блакитний карбункул*

Рано-вранці бабуся розбудила Лізу, торкаючи її за плече.
– Лізонько, прокинься, прокинься, – благала вона.
Дівчинка ледве розплющила очі:
– Де я? – було перше її питання.
– Вдома, а де ще? – відповіла бабуся. – Ти так кричала, металася уві сні на ліжку, що я вирішила тебе розбудити.
– Мені здавалося, що я тону. А де Влад?
– Мабуть у кімнаті з батьками, – відповіла бабуся.
Ліза швидко підвелася і просто у нічній сорочці вискочила в коридор, де зіткнулася зі схвильованим  Владом.
– Як ти? – спитала вона.
– Мені наснилося, що ми потонули, – відповів хлопчик.
– Мені теж. Наче човен кружляє у величезному вирі, – підтвердила Ліза.
– Це у вас гарячка була. Не можна в морі по дві години сидіти, – втрутилася в розмову мама Марина, прямуючи коридором у ванну кімнату. Ліза хотіла заперечити, сказати, що вона не хворіла, але не встигла дівчинка відкрити рота, як Марина зупинилася на порозі ванної і додала:
– До речі, сьогодні на морі сильний шторм. Так що в будь-якому випадку сидите вдома і лікуєтесь від застуди.
– Я вже здоровий! – обурився Влад. Але двері у ванну кімнату миттєво зачинилися, і його слова завислі у повітрі.
В домі почалася ранкова метушня. Слідом за Мариною в коридор вийшла мама Лізи:
– Доброго ранку, швидше одягайтеся. Незабаром будемо снідати, – звернулася вона до дітей і попрямувала на кухню, де бабуся вже гриміла каструлями і дзвеніла тарілками.
За мить у коридорі опинилися батьки Влада та Лізи, які збиралися на ранкову пробіжку. Коридор почав нагадувати школу під час перерви, коли всі кудись біжать, кричать, зачіпають і штовхають один одного. Сум’яття доповнили мама Марина і бабуся, які одночасно вийшли з ванної кімнати і кухні. Кожен із дорослих вважав своїм обов’язком щось сказати дітям з приводу того, що час одягатися, оскільки скоро  буде сніданок. Бабуся, нарікаючи на якісь кухонні проблеми, попрямувала до комори за припасами. Влад подивився на Лізу:
– Комора, – пошепки сказав він. Ліза кивнула.
Коли бабуся вийшла, несучи в руках банку варення, діти непомітно прослизнули в комору, зачинили за собою двері і опинилися у повній темряві.
– Вночі мені здалося, що тут сиро і зимно, як у підземеллі, – прошепотіла Ліза.
– А пантеру ти бачила? – теж пошепки запитав Влад.
– Так, – коротко відповіла Ліза.
– Пам’ятаєш, що я сказав тобі тоді в лісі? – продовжив Влад. Ліза мовчала. – Що ти найкрутіша дівчинка, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Що ти не така, як усі дівчата, – Влад взяв Лізу за руку. Дівчинка відчула збентеження, але руку не відсмикнула. Їй було приємно стояти отак, удвох, невидимими для решти світу.
– Цікаво, Ейо змогла перемогти Тафарі? – після тривалої паузи запитала вона.
– Сподіваюсь, що так. А може, це справді був сон? Просто ми можемо одночасно бачити однакові сни. У всякому разі, ми маємо шанс перевірити. Спробуємо попросити твого тата показати нам кинджал. Якщо нам наснився сон, то він лежить на місці, якщо ні – сама розумієш, – запропонував Влад.
– Добре, спробуємо. Мені теж страшенно цікаво, – відповіла Ліза, цмокнула Влада в щоку і випурхнула з комори.
***
За сніданком всі обговорювали погану погоду і шторм, що раптово почався. Дочекавшись зручного моменту, Влад голосно запитав Лізиного тата:
– Скажіть, це правда, що ви втекли від піратів під час шторму, і вас врятували дельфіни?
– Так, пам’ятаю, тоді сильно штормило, – задумливо промовив Лізин батько. – Ми вже почали прощатися з життям, були впевнені, що потонемо. Якби не дельфіни, які просто виштовхували нас із води, ми давно б перетворилися на корм для риб. Ці тварини не завжди бувають доброзичливими щодо людей, хоча про їхню доброту ходять легенди. Але цього разу вони проявили просто людське співчуття до моряків, що зазнають лиха.
Влад відчув, що тато Лізи схильний до розмови про його сомалійські пригоди, і продовжив розпитувати:
– А ще Ліза мені розповідала, що в печері ви знайшли старовинний кинджал із рубіном на рукояті та привезли його додому. Можна подивитися? – спитав Влад. Його очі горіли від збудження, а щоки вкрилися рум’янцем.
Марина відразу підтримала прохання сина. Вона дуже хотіла побачити дорогоцінний камінь. Лізин батько погодився. Він вийшов з-за столу і невдовзі повернувся з довгастою дерев’яною коробкою, відкрив кришку і поставив у центрі столу. Яскраво-червоний рубін на хрестовині кинджала спалахнув, як полум’я. Всі, мов заворожені, прикипіли поглядами до дивовижного каменю. Але поступово його світло почало мертвіти, колір – бліднути, відполірований до дзеркального блиску метал клинка також почав тьмяніти, і на ньому з’явилися сліди іржі. Прямо на очах здивованих глядачів кинджал повністю вкрився іржею і перетворився на потрух. Камінь втратив червоний колір и набув дивовижної діамантової прозорості. Кожна його грань засвітилася блакитним сяйвом.
– Карбункул, чистої води карбункул, – з придихом прошепотіла Марина. Ліза та Влад перезирнулися.