Глава 22. Сюрприз

Бадд та Анаїс сиділи, міцно взявшись за дерев’яну лаву, прикріплену до бортів човна. Високі хвилі кидали судно то вниз, то вгору, погрожуючи потопити його будь-якої миті. Від граду бризок одяг молодих людей став повністю мокрим.

– Кому це ви так насолили, що за вами полювання влаштували? – сердито закричав човняр, коли судно відпливло на значну відстань від берега. – Даремно я з вами зв’язався! А ці леопарди звідки взялися? Не інакше як чаклунство, – старий три рази сплюнув через плече, поцілував амулет, що висів у нього на шиї, і знову звернувся до своїх пасажирів:

– Скільки років живу на березі озера, але влітку штормів ніколи не бачив. За ризик доплачувати треба!

– Послухай, старий, я тобі безкоштовно мотор полагодив. Ти б ще рік ремонтом займався. Довезеш до берега, я за ризик доплачу, – крикнув у відповідь Бадд.

Човняр трохи заспокоївся, але продовжував бурчати з приводу убогих уловів, хворої руки та поганої погоди. Вітер почав посилюватися, хвилі вкрилися білими гребінцями, а все небо затягли сірі грозові хмари. Бадд обійняв за плечі тремтячу від холоду і страху Анаїс:

– Не хвилюйся, все буде добре. От відпливемо подалі і викинемо цей проклятий кинджал. Уявляєш, якби не він, то ми з тобою ніколи не знайшли б один одного? Коли я тебе зустрів, то почав на світ дивитись іншими очима. Раніше я навіть заздрив братові, що в нього такі круті друзі. Я тоді не знав, що вони з Товариства Леопарда. А зараз думаю – я і без них можу обійтися. Не хочу жити у вічному страху: боятися Тафарі, боятися його поплічників, боятися переслідування поліції за участь у забороненій секті. Я не повернуся до свого міста. Якщо ти будеш поряд зі мною, то ми все подолаємо, – Бадд з ніжністю подивився на дівчину і прибрав з її чола розтріпане волосся.

– Я також не хочу повертатися додому, хоча я люблю своїх батьків і братів, – сумно відповіла Анаїс, – і зустрічі з тобою я дуже рада. Це, якесь провидіння, дане нам з небес. Потрібно якнайшвидше викинути кинджал і забути про все погане, – Анаїс зняла з шиї шкіряний поясок.

– Можна я востаннє на нього подивлюся? Я ж його до пуття так ніколи і не бачив, – попросив Бадд.

Анаїс простягла приятелю зброю. Бадд повернувся спиною до човняра і обережно вийняв кинджал з піхов. Яскраво-червоний рубін на рукояті спалахнув вогненним сяйвом. Хлопець не блимаючи дивився на камінь. Поступово на відполірованій поверхні клинка почали проступати риси людського обличчя, їхня форма швидко спотворювалася, а обличчя перетворювалося на ритуальну маску бога війни Нгаї – з чорними дірками замість очей та чорною зубастою пащею. Бадд завмер, як заворожений, широко розплющивши очі, не в змозі відірвати погляд від страшного зображення. Відчувши недобре, Анаїс почала смикати хлопця за плече, але Бадд ніби скам’янів. Тоді дівчина різким рухом вихопила кинджал у друга з рук і кинула його у воду, а за ним – піхви з ремінцем. На місці падіння кинджала миттю утворилася вирва. Вона ставала дедалі ширшою і ширшою. Потік води підхопив баркас і почав крутити його по колу. Здавалося, що ось-ось вир затягне його на дно, але раптом з глибин озера піднялася потужна хвиля і понесла судно на своєму гребні, подібно серфінгу, до берега. Досягнувши мілководдя, хвиля почала слабшати і спокійно винесла човен на пісок, як дерев’яну тріску. Човняр ледве встиг підняти мотор. Шторм миттєво припинився, а озеро стало гладким, як скло.

– Що, що…, що ви зробили?! Що це було? – заїкаючись питав здивований старий. – Я-я-я бачив, як ви щось кинули у воду! Ви обидва чаклуни!!! – витріщивши очі від подиву, заявив він. Потім човняр зійшов на берег, став навколішки і почав молитися: він то хрестився, як християнин, то бив чолом об землю, як мусульманин, то шепотів заклинання на суахілі*.

Бадд порився в кишені, дістав з неї кілька м’ятих купюр, що залишилися від купівлі ліків, і простяг їх човняру.

– Ні, ні, я їх не візьму! Це чаклунські гроші. Я їх боюся.

Бадд додав ще одну купюру. Човняр почухав підборіддя, потім потилицю, тремтячою рукою швидко схопив гроші та сховав їх у кишеню. Бурмочучи під ніс якусь молитву, старий, не прощаючись, пішов до човна.

– Ось ми і залишилися без грошей, – з награною веселістю повідомив хлопець, як тільки відплив човен. Він вивернув кишені штанів і помахав ними, як крильцями махають пташенята. – Тож доведеться нам із тобою виступати з піснями на базарній площі. Я, до речі, вмію на губній гармошці і на барабані грати. Можу влаштуватися в автомайстерню.

– Мені потрібно над репертуаром попрацювати, а то я жодної пісні до ладу не знаю, – засміялася Анаїс. – Шкода, що Чіки зі мною не буде. З нею я б точно мала успіх. Вона, навіть, самого Тафарі розсмішила. До речі, Чіка мені від нього подарунок передала, – дівчина почала ритися в складках мокрого плаття і дістала маленький мішечок, обмотаний чорним шнурком.

– Подарунок від Тафарі?! – здивувався Бадд. – Це Чіка, як завжди, вирішила пожартувати і розіграти нас?

– Зараз подивимось, – Анаїс розмотала шнурок і обережно розкрила мішечок. На мить їй здалося, що в ньому лежить уламок сонця. Дівчина витрусила вміст собі на долоню, і яскраво-жовтий шматочок металу засяяв сонячними зайчиками.

– Це золотий самородок Тафарі! – скрикнув Бадд. – Але як він опинився у Чіки?

– Я, здається, здогадуюсь, – трохи подумавши, відповіла Анаїс. – Вона витягла його з кишені Тафарі, коли той біля пристані розплачувався зі мною за пісню. Чіка влаштувала за його спиною таку метушню: кривлялася, розмахувала лапами, а потім застрибнула йому на плечі. Вона цілком могла тим часом непомітно залізти Тафарі в кишеню.