Глава 16. Красуня Анаїс

Коли Ліза залишилася в хатині на самоті, вона насамперед підійшла до дзеркала. Із потрісканої рами, що обрамляла скло, на неї дивилася красива темношкіра дівчина близько чотирнадцяти років, у білій просторій сорочці. Дівчина вийняла кілька шпильок з волосся, зібраного у тугий вузол, і воно розсипалося по плечах хвилями чорного шовку. Простора довга сорочка приховувала фігуру. Дівчина встала навшпиньки, затягнула сорочку за спину і втягла живіт, від чого талія почала здаватися тоншою, а груди – вищими. Ліза згадала, як у ранньому дитинстві любила надягати мамине взуття на високих підборах, її хутряну накидку від  театральної сукні і уявляти себе дорослою. Постоявши деякий час перед дзеркалом і трохи звикнувши до нового вигляду, Ліза звернула увагу на вбрання, яке лежало на ліжку. Вона взяла одну з суконь  кольору індиго і приклала до себе.

Синя тканина вдало відтіняла смагляву шкіру дівчини та її карі очі. «Так ось ти яка – красуня Анаїс – наречена вождя», – вимовила Ліза, з гордістю підвела голову і подивилася у дзеркало. «Чому всі звертають увагу лише на мою зовнішність? – у Лізи в голові прозвучав обурений жіночий голос. – Я не маю наміру розважати публіку, як павич чи папуга, і, тим більше, одружуватися з старим дурнем! Я хочу поїхати до міста і продовжити навчання. Я хочу вступити до медичного коледжу, а не бути рабою Квезі та його старших дружин!»

Лише зараз Ліза зрозуміла всю абсурдність ситуації – в її країні дівчата цього віку навіть не вважаються повнолітніми, вони все ще навчаються у школах чи коледжах, живуть з батьками і не думають про шлюб, хоча багато хто вже зустрічається з хлопцями.  

Навіть якщо деякі мріють зустріти принца на білому коні, вийти за нього заміж і ніколи не працювати, ніхто не хоче бути другою чи десятою дружиною  свого коханого. «Чому я, красуня і розумниця, повинна одружитися з цим лисим товстуном?» – з обуренням подумала Ліза-Анїс, дивлячись у дзеркало.

Ліза вже не могла відокремити своє «Я» від образу африканської красуні. Вона відчувала себе ображеною ситуацією, що склалася, але розуміла, що не все залежить від її бажання. «Якщо я втечу, Квезі почне мститися моїй родині і може вигнати її з села, – міркувала Анаїс. – Але, якщо я знайду роботу в місті, я допоможу своїм батькам, і вони зможуть переїхати в інше село, принаймні, до того, де раніше жила моя бабуся, і є родичі». Ця думка трохи заспокоїла дівчину і надала їй рішучості. Вона наділа нову сукню, довгі сережки у вигляді пір'я павича, зібрала волосся у високу зачіску і підійшла до вікна. 

На вулиці панувала метушня – жінки тягнули кошики з фруктами, мололи у ступах борошно для коржиків, мили величезні чани для закваски тіста. Все селище готувалося до весілля. Рішучий настрій Анаїс замінився на зневіру. «Що буде, якщо я не зможу втекти? Як я одна вночі йтиму через ліс, сповнений хижих звірів? Навіть якби мені вдалося вкрасти машину Квезі – я не вмію керувати автомобілем!» – Анаїс впала на ліжко і заридала.

– Якщо довго плакатимеш, станеш схожою на лупаву озерну жабу, –над головою Анаїс пролунав тонкий верескливий голос.

– Чіка, моя радість, як ти тут опинилася? Як ти мене знайшла? Я вже думала, що нічого не вийде, – дівчина зістрибнула з ліжка і кинулася обіймати мавпу, що сиділа на туалетному столику.

– Обережно, задушиш! – прикидаючись скривдженою, закричала Чіка. – Ти тут  зовсім здичавіла. Настав час до лісу вибиратися!

Ліза-Анаїс ніяк не могла заспокоїтися:

– Ну все ж таки, як ти мене знайшла? Ейо підказала? А де Влад?

– Мабуть ти думаєш, що у мене своїх мізків немає? – ображено сказала Чіка і почала приміряти яскраво-червоне намисто, що лежало на столику. – Якби чаклунки могли самі все влаштувати – не довелося б мені на вас час витрачати.

– Ну, годі, вередувати, розкажи все по порядку.

– Світ не без добрих приматів*, – неспішно почала свою оповідь мавпа. – Старша самка однієї зі зграй – моя родичка. Отже, члени її прайду все бачили: і боротьбу леопардів з гієнами, і покійницю, що ожила, і  Тафарі з його бандою, які нишпорять лісом. Тож я все знаю. І твій друг знайдеться, не хвилюйся. Головне – кинджал у мене в лапах, – з гордістю повідомила Чіка, одягаючи перед дзеркалом другу низку яскравих намистин.

– Як у тебе? Перестань крутитися перед дзеркалом! Розповідай, як усе було!

Чіка неквапом одягла намисто, застрибнула на ліжко і поважно розляглася серед розкиданих нарядів. Анаїс присіла поряд.

– О, це надзвичайно цікава історія, –  підкреслюючи кожне слово, заявила мавпа, дряпаючи п’яту. – Я все розповім по дорозі. Поки що я сховала кинджал серед пальмового листя на даху хатини. Коли настане ніч, я виведу тебе із села. До ранку нам потрібно дістатися до озера та виконати місію.

– Неподалік знаходиться рибальське селище Таонга. Там можна взяти човен. В цьому селищі колись жили мої родичі, але як туди дістатися? У нас немає ані машини, ані велосипеда. Крім того, наближається ніч, – Анаїс розгублено розвела руками.

– Не хвилюйтеся, зі мною не пропадеш! – впевнено заявила Чіка.

Хтось тихо постукав у двері. Чіка миттю шмигнула під ліжко. До кімнати зайшла  мама  дівчини з тарілкою та глечиком в руках.

– Анаїс,  тобі треба поїсти. Ти не їла майже два дні, – ласкаво сказала жінка і поклала їжу на стіл. – Це тушковані овочі, коржики та трохи курячого м’яса.

– Дякую мамо. Я обов’язково поїм. Я вже заспокоїлася і прийняла рішення. Все буде добре. – Анаїс підійшла до мами і ніжно обійняла її. Дівчина не пояснила, яке саме рішення вона ухвалила. «Навіщо зараз засмучувати матір, – подумала вона, – адже все одно я зроблю так, як вважаю за потрібне, і жодні сльози та вмовляння не зупинять мене». Мама поцілувала дочку і, опустивши голову, вийшла з хатини.