Глава 14. Пробудження нареченої

Налякана пострілами Ліза-леопард, не озираючись, бігла лісом. Пружні пагони молодої порослі боляче били з боків, гострі шипи чагарника дряпали шкуру. Вона кілька разів потрапила в засипані опалим листям і сухим гіллям ями, послизнулася на мулистому березі невеликого струмка... До ранку третього дня магічних перевтілень знесилений, скуйовджений і голодний звір вийшов з лісу, зупинився і принюхався. Леопард відчув у повітрі приємний запах тліючого вогнища, людського житла та їжі. Збуджений хижак пішов у бік принадного запаху.

У невеликій долині, між лісом і заростями чагарника, оточене огорожею з колючих гілок, лежало село. Леопард припав до землі і став крадькома пробиратися до людського житла. В своїй уяві Ліза-леопард вже малювала картини смачного сніданку, коли за огорожею почулося злісне гарчання собак. Дві кістляві маленькі шавки забігали вздовж паркану і почали енергійно гребти лапами землю, намагаючись вирватися за межі огорожі. «Не вистачало мені ще в злісного собаку перетворитися», – подумала Ліза-леопард і повернула назад у бік лісу. Раптом її накрила величезна тінь – буквально над головою,  розмахуючи потужними крилами, пролетів чорний гриф. Від переляку і несподіванки леопард розпластався на траві. Птах приземлився за кілька кроків від тварини, склав крила, потім замотав головою, ніби обтрушуючи з себе воду, і буквально на очах перетворився на вже знайомий образ стрункої дівчини. Ліза впізнала Ейо. Їй захотілося обійняти чаклунку, але, згадавши свій зовнішній вигляд, Ліза-леопард лише ласкаво потерлася об її стегно.

– Я теж рада тебе бачити, – Ейо потріпала леопарда по загривку, – але нам треба поспішати. Тафарі з поплічниками організував погоню. Він знає про леопарда з кинджалом, тому Влад у небезпеці. Молитиму богів, щоб Владу вдалося перевтілитися до того, як його знайдуть члени Товариства. І тобі теж терміново треба набувати людської подоби, а потім десь причаїтися, поки я не розшукаю твого друга. Та не тремти ти так, все буде добре, – Ейо спробувала підбадьорити перелякану Лізу.

– Пролітаючи над селом, – продовжила вона, – я в одному з дворів бачила підготовлену до поховання дівчину. Спробую оживити її, вселивши в неї твою сутність.

– Я переселюся у мерця!? – з жахом вигукнула Ліза.

– Мені здається, що це краще, ніж у старого, зморщеного п’яницю, що валяється десь там, під огорожею. Крім того, дівчина поки що не мертва, а просто спить, напившись снодійного зілля. Вона, скоріш за все, хотіла вчинити самогубство, але, на щастя, випила не смертельну дозу. Треба поспішати, скоро мешканці села почнуть прокидатися.

Чаклунка підійшла до огорожі, обережно прочинила хитку хвіртку, цикнула на собаку, який одразу замовк, і разом з Лізою-леопардом, пригнувшись підкралася до дерев’яного настилу біля старої хатини. На ньому, загорнуте в білі полотна, лежало людське тіло*. Поряд стояли глиняні миски з пахощами. Ейо підняла шматок матерії, що прикривав обличчя покійниці, і Ліза побачила гарну дівчину, яка, здавалося, безтурботно спала. Промені раннього сонця трохи позолотили її смагляву шкіру та чорні локони волосся. Чаклунка приклала руку до чола покійниці і почала вимовляти якісь заклинання. Раптом очі дівчини розплющилися, вона підвела голову і несвідомим поглядом витріщилася на Ейо. Чаклунка зняла з її тіла частину білих покривал, і дівчина голосно зітхнула.

– Зараз вона прийде до тями. Підійди, доторкнися до неї, подивися їй у вічі, – наказала Ейо, звертаючись до Лізи-леопарда. Та зробила все точнісінько, як веліла чаклунка. Несподівано Ліза відчула різкий напад нудоти та запаморочення. Вона заплющила очі і на мить ніби знепритомніла, а коли отямилася, то побачила біля себе Ейо і леопарда, який прожогом метнувся до хвіртки.

– Доброго ранку, красуне! – привітно посміхаючись, промовила Ейо. – Повільно сідай. Не поспішай вставати. Скоро ти опритомнієш. Деякий час твоє тіло ще відчуватиме вплив отрути. Мені, на жаль, настав час йти.

Чаклунка трохи відійшла убік, потім різко повернулася на одній нозі навколо своєї осі, змахнула руками і знову перетворилася на чорного грифа. Птах злетів у повітря і полетів геть від села.

Ліза провела птаха поглядом, а коли опустила очі, то побачила у себе на колінах витончені руки чорношкірої дівчини, прикрашені безліччю браслетів. Дівчинка поворухнула пальцями і зрозуміла, що перевтілення відбулося. Їй дуже захотілося побачити своє нове обличчя. Яке воно? Адже тепер вона не просто гарна лялька, закутана в білі покривала, а жива дівчина, зі своїм характером, звичками, манерами, і явно старша років на два, три.

Від роздумів Лізу відвернув крик якоїсь жінки, що вибігла з невеликої хатини поруч з помостом:

– О, диво! Вона ожила! Хвала всім богам, – голосила  жінка і раптом кинулася до Лізи, стала перед нею навколішки і почала її обіймати та цілувати.

 Слідом вибігли чоловік та кілька малолітніх дітей. Усі щось кричали, чіпали її руками, ніби хотіли перевірити чи вона справжня, чи ні. У Лізи боліло і паморочилося в голові, тому вона не відразу зрозуміла, про що говорять ці люди.

– Донечку, Анаїс*, навіщо ти це зробила? – витираючи сльози, голосила худорлява жінка у вицвілій сукні, стоячи перед Лізою на колінах. Чоловік присів поруч навпочіпки і мовчки хитав головою, діти радісно гасали подвір’ям. Розбуджені криками люди почали виходити зі своїх будинків. Усі щось обговорювали і показували пальцями на дівчину, що сиділа на дерев’яному настилі.

– Ходімо, люба. Ми відведемо тебе до нового будинку, де ти будеш жити в затишку та достатку, і повідомимо главу громади про твоє чудове пробудження. Він тебе любить і не ображатиме. Все буде добре. Ти ж розумієш, що твоє заміжжя дасть шанс нашій родині вижити. Згадай, що в тебе ще п’ятеро молодших братів, – крізь сльози говорила худорлява жінка, намагаючись підняти Лізу за руки.