Глава 8. Хитрий Джитуку

Поява пантери і двох світлошкірих дітей, які раптом з’явилися на схилі пагорба, не залишилася без уваги. Селянин Джитуку* із довколишнього села іноді полював у цих місцях, хоча земля входила до складу заповідника. Причаївшись у кущах він підстерігав дичину. Незвичайне тріо одразу привернуло до себе його увагу. «Здавна в наших краях не було чорних леопардів*, – думав Джитуку. – Кажуть, що востаннє пантеру бачили 100 років тому, мабуть, це витівки чаклунки Мамбо. Ймовірно, вона займається не лише білою, а й чорною магією». Коли ж пантера разом з дітьми прослідувала до хатини чаклунки, Джитуку  розібрала цікавість. Ховаючись між кущами, пригнувшись, він тихо підкрався до хатини з тильного боку, приклав вухо до стіни і почав прислухатися. Щоб краще чути, що відбувається у хатині, селянин піднявся навшпиньки і приклав вухо до невеликої щілини, що утворилися в глиняній стіні. До нього долинули уривки деяких фраз: «…ви маєте річ, що належала богу Нгаї… Іриму – прабатько людей-леопардів… вкрав дорогоцінний кинджал… секта людей-леопардів…кинджал може повернути колишню силу та вплив… ваше завдання – кинути кинджал в одне з Великих Африканських озер… пітон Сельванга …» Більше Джитуку не вдалося  нічого почути. Стиглий плід смокви стукнувся об його голову і розлетівся вщент, обливши селянина жовтим, липким соком. Не встиг він схаменутися, як отримав другий удар.

– Ах ти мерзенна тварюка, – закричав Джитуку, погрожуючи рушницею мавпі, що сиділа на дереві, але через мить її й слід застиг. Шпигун-невдаха стрімголов стрибнув у кущі, боячись, що шум приверне увагу чаклунки та викличе її гнів.

Селянину довелося повертатися додому без здобичі та без свіжих новин. Він був голодний і злий, крім того, у нього розболівся живіт. Ідучи по курній дорозі, Джитуку розмірковував про нещастя, що випали на його долю, і в цих нещастях він звинувачував увесь світ, а особливо нахабну мавпу, яка, на думку селянина, зірвала йому полювання і не дала дослухати розповідь чаклунки.

Але дещо селянину таки вдалося почути, і ця інформація схвилювала його. Чаклунка казала про дорогоцінний кинджал бога Нгаї, яким володіють двоє білих дітей. Безперечно така новина коштувала грошей. Однак, як і кому її продати? «Шкода, що цю інформацію не можна продати місцевому аптекарю, у якого є ліки від болю в животі. Аптекар не вірить у старих богів і духів, а чаклунів взагалі вважає шахраями. Він навчався десь за кордоном і зовсім забув місцеві звичаї. Аптекар не дасть ліки задарма лише за розповідь про священний кинджал. Найімовірніше, цю інформацію можна буде продати лісовому чаклуну Табо», – вирішив Джитуку. Селянин згадав, що торік був у нього і просив удачі у полюванні. Хоча чаклунові довелося заплатити чималу суму, селянин залишився задоволений візитом. Табо сумлінно провів обряд, і Джитуку вдалося зловити дорослу антилопу. Крім того, чаклун був майстром варити різні зілля, що дають силу і бадьорість, позбавляють від усіх хвороб. « Якщо чаклун зацікавиться інформацією, то я попрошу у нього не гроші, а ліки від болю в животі»,  – вирішив селянин.

Наступного ранку Джитуку поклав у торбу посудину з водою, трохи сушених фруктів, маїсовий* коржик і вирушив у дорогу. Дорога до будинку Табо зайняла майже весь день. Раннього вечора втомлений, замучений болем, Джитуку постукав до обителі чаклуна. Господар особисто відчинив двері, запросив гостя зайти в житло, посадив на м’який, пухнастий килим у центрі просторої кімнати і сів поруч.

– Яка потреба привела тебе до мене, селянин? – вкрадливим, тихим голосом спитав чаклун.

– Вміння великого лісового чаклуна відомі на всю округу, – ввічливо опустивши голову, сказав Джитуку.

– Так, іноді духи бувають милостиві до мене та моїх гостей, – ухильно відповів господар будинку.

Джитуку озирнувся на всі боки і побачив на стіні ритуальну маску бога Нгаї, на яку минулого року не звернув уваги. Після нетривалого мовчання він продовжив розмову:

– Духи цінують вірну службу та щедрі підношення, але завдяки Вам вони можуть дати трохи щастя і бідній людині.

– Дивлячись скільки щастя бідна людина просить і чим вона готова пожертвувати заради цього щастя. Для одних щастя це – гора золота, для інших – шматок хліба, удача на полюванні чи порятунок від пекучого болю.

– Ти як завжди проникливий, великий чаклун Табо. Біль мучить мене, і в даний момент мого життя щастя – це порятунок від неї, – сказав Джитуку і знову смиренно опустив голову на груди.

– Чим же ти можеш допомогти мені задобрити духів, щоб я зміг донести до них твої благання, а вони, у свою чергу, – до всемогутніх богів? – чаклун допитливо глянув у вічі Джитуку, а потім перевів погляд на його торбу.

– У мене є те, що може сподобатися великому богу Нгаї, але він навряд чи допоможе мені, – сумно промовив селянин.

– Чийого ж заступництва ти просиш?

– У мене болить живіт. Мені потрібне заступництво бога здоров’я, якщо такий є, і ліки. Я можу поміняти інформацію для бога Нгаї на моє здоров’я і ліки, які позбавлять мене від болю в животі.

– Інформацію? – здивувався Табо. – Боги на небі все знають. Вони бачать нас, як мурах на долоні. Чого ж може не знати Бог війни та металу, громовержець, покровитель мисливців та воїнів, великий Нгаї? – обурено вигукнув чаклун.

– Де знаходиться його саме дороге і священне творіння, яке колись вкрав людина-леопард Іриму, – спокійно відповів Джитуку і лукаво подивився на приголомшеного чаклуна.

Табо якийсь час мовчав, перебираючи чотки, потім підвівся і почав нервово ходити від стіни до стіни.