Глава 6. Чаклунка Мамбо*

Вночі Ліза прокинулася від того, що в неї сильно засвербів ніс і захотілося чхнути. Вона підвела голову і побачила прямо перед своїм обличчям два круглих ока, що світилися у темряві. Перша думка, яка майнула в голові дівчинки: «Це африканська маска вирішила напасти на мене», але потім Ліза почула голосне муркотіння і відчула, як мокрий котячий носик торкається її носа. «Прокидайся, настав час, – пролунав у голові знайомий голос. – Візьми кинджал і розбуди Влада».

– Як, прямо зараз? Він же хворий! Я не думала, що це так скоро! – заперечила Ліза.

– Нічого з ним не станеться. Мамбо його швидко на ноги поставить. Поспішай! – заявила кішка і зістрибнула з ліжка. Ліза підкорилася. Вона тихенько встала, озирнулася – чи немає на стіні африканської маски і, зібравшись з духом, рушила за нічною гостею. Спершу вона навшпиньки попрямувала до кімнати батьків за кинджалом, а потім до тієї, де спав Влад. Хлопчик був дуже здивований, коли прокинувся і побачив Лізу з кішкою біля свого ліжка. Як тільки дівчинка зібралася пояснити суть того, що відбувається, кішка випередила її. «Зараз він усе усвідомить і вчинить правильно», – залунав вже знайомий голос. І, справді, за кілька хвилин хлопчик покірно встав і рушив до дверей, Ліза пішла слідом, а кішка, спритно проскочивши між дітьми, попрямувала вперед коридором.

В кінці коридору, який ділив квартиру на дві частини, знаходилася комора, заповнена всякою всячиною: банками з консервацією і варенням, коробками із старими речами та ялинковими іграшками, запасами миючих засобів, домашніми інструментами, віниками, щітками та всяким мотлохом. Щороку навесні мама погрожувала розібрати ці «завали», але бабуся була категорично проти прибирання, стверджуючи, що там тільки потрібні речі. Ліза, коли була маленькою, любила ховатися в коморі від батьків і друзів. Вона навчилася причаюватися, мов змія, спритно втискати своє тіло в простір між коробками і сповільнювати дихання. Гості і домочадці, що брали участь у пошуках, щоразу дивувалися вмінню Лізи ховатися у відомому всім місці.

Оскільки дівчинка з дитинства знала кожен куточок комори, її дуже здивувало, що вони з Владом, пробираючись серед коробок та банок, ніяк не можуть дістатися стіни. Здавалося, що приміщення розтягується вшир і вглиб, і їхній подорожі не буде кінця. Чорна кішка, пригнувшись і витягнувши шию, спритно лавірувала серед перешкод. Через деякий час на дітей повіяло холодом, буцімто вони спускалися в глибокий підвал. Світло поступово тьмяніло, коробки та банки зникли, під ногами задзюркотіли тонкі струмочки води. Злякавшись, Ліза схопила кішку за хвіст і з жахом зрозуміла, що за хвіст вона тримає не кішку, а пантеру. Шерсть звіра випромінювала зеленувате неонове сяйво, яке було єдиним джерелом світла в безмежній безмовній темряві.

– Де ми? – тремтячим голосом запитав Влад і смикнув Лізу за рукав. Але вона не знала, що відповісти. У її голові весь час звучав голос кішки: «Швидше, швидше! Ми повинні встигнути до світанку». Дівчинка прискорила крок. Влад ледве встигав за нею, постійно намагаючись схопити Лізу за руку.

Поступово Ліза перестала хвилюватися і дивуватися. Вона тримала в своїй руці пухнастий хвіст потужної дикої тварини, яка впевнено йшла вперед. Навіть звичайну кішку страшно взяти за хвіст: вона одразу ощириться, зашипить і вдарить кривдника лапою з випущеними кігтями. Але пантера була незворушна. Її плавна і водночас швидка хода, неонове сяйво шерсті заворожували та заспокоювали. Дівчинка поглянула на Влада, який енергійно йшов поруч. У тьмяному світлі він здавався худішим і старшим за свої роки. Зсунувши брови, Влад не моргаючи дивився вперед, ніби вже бачив вихід з підземелля.

Дійсно, через деякий час навколишня темрява почала відступати. Ліза змогла розгледіти довге, товсте коріння дерев, що звисало зі стіни печери, якою проходив їхній шлях. Ґрунт під ногами став сухим і курним, у повітрі поширився гіркуватий аромат прілого листя і моху, діти відчули легкий подих свіжого вітру. Пантера прискорила крок і повела дітей за собою до нагромадження кам’яних брил, що лежали прямо на їхньому шляху. Вона спритно застрибнула на одну з брил, звісила свій хвіст, як мотузку, що допомогло Лізі та Владу подолати високу перешкоду. Поступово, долаючи одну брилу за іншою, діти та пантера змогли вибратися назовні.

Вони стояли на вершині невисокого пагорба. Навколо, наскільки охоплював зір, розкинулися безкрайні простори африканської савани, що поросли золотисто-бурою засохлою травою, серед якої зеленіли  невеликі острівці акацієвих гаїв. Тонка звивиста стрічка ріки виблискувала мов скло у променях яскравого сонця. Пантера позіхнула, загарчала і пішла вперед. Діти прямували за нею, здивовано озираючись. Навколо все стрекотало, шелестіло і потріскувало. Чулися голоси невідомих птахів.

Внизу, під пагорбом, стояла самотня хатина з дахом із пальмового листя. Її білі стіни були розписані вигадливими малюнками, а біля входу вкопані два дерев’яні ідоли. Коли дивна трійця – двоє дітей і пантера – спустилися з пагорба, двері хатини прочинилися, і з них вийшла повна темношкіра жінка в яскравому одязі. Вона стала на порозі узявшись у боки, і її губи розтяглися у привітній посмішці, ніби побачила довгоочікуваних гостей.

– Хвала всім богам! Ти знайшла його! – радісно вигукнула хазяйка хатини, коли мандрівники підійшли ближче. Вона пропустила пантеру та дітей в помешкання і щільно зачинила двері. Як тільки гості опинилися всередині, пантера кинулася до жінки, поклала передні лапи їй на плечі і почала мордою тертися об її голову. Господиня обняла тварину, здавалося, що пантера ось-ось повалить жінку на землю, але раптом контури звіра стали змінюватися, ніби шматок чорного пластиліну швидко плавився на сонці. Замість хижака, який захопив людину в смертельні обійми, Ліза і Влад побачили струнку темношкіру дівчину в чорній сукні, що обіймає жінку в яскравому одязі. Приголомшені діти завмерли на місці і обидва здригнулися, коли господиня голосно запропонувала їм сісти на розшиті візерунками подушки, розкидані по вистеленій циновками підлозі.