Глава 5.Таємниця сомалійського кинджала

Батько Влада спіймав величезного калкана і був щасливий, як маленький хлопчик:

– Діти, подивиться, якого монстра я виловив з морських глибин! Така величезна рибина на пательню не поміститься! – кричав він, несучи улов на кухню. Бабуся відразу заохала, заголосила – холодильник, мовляв, повний, обід готовий, куди ж подіти таку рибину? Лізина мама сказала, що як справжня дружина моряка вона її почистить за дві секунди, а мама Марина пошкодувала, що калкана відразу не випустили у море, тому що це рідкісний вид скофтальмових* риб.

Ліза та Влад поспішили на кухню. Калкан справді вражав уяву і формою нагадував величезну підгорілу піцу. Владу захотілося доторкнутися до незвичайної бугристої поверхні риби. Як тільки він простягнув руку, бабуся помітила поріз на долоні хлопчика.

– Де це ти встиг так поранитися? – здивувалася вона. Питання застало хлопчика зненацька. Не знаючи, що відповісти, Влад вирішив озвучити першу версію, що спала йому на думку:

– Я хотів розрізати яблуко, взяв у вітальні ніж і ось…

Ця версія здалася бабусі непереконливою. Вона заявила, що геть усі ножі у вітальні тупі та існують тільки для сервірування столу, що Влад каже неправду, і, швидше за все, він поранився у дворі або на пляжі об якусь брудну залізяку. Влад зніяковів і відчув, що червоніє. Але тут на допомогу прийшла Лізина мама, запропонувавши обом дітям зробити дезінфекцію ранок йодом, і випроводила з кухні, бо вони заважали кулінарному процесу.

Інцидент на кухні розсмішив Лізу, хоча вона була трохи засмучена тим, що так швидко піддалася на вмовляння друга показати кинджал. Її дратувала власна м’якотілість і хотілося відігратися на Владі за свою помилку. Як тільки діти увійшли до бабусиної кімнати і всілися на диван, дівчинка почала глузувати з друга:

– Потрібно було сказати бабусі, що ти просто хотів погратися із ножем, що ти дуже любиш гратися з небезпечними предметами:  ножами, кинджалами, сірниками та газовими балонами, або що ти переплутав кинджал з ножиком…

Кепкування і сміх подруги не на жарт розсердили Влада. Йому й так було несолодко – толком розглянути кинджал не вдалося, поплавати на плоті – теж, чоловіки на рибалку не взяли, горло і голова болять. Він спробував пожартувати у відповідь, але вийшло не дуже дотепно, від чого настрій зовсім зіпсувався.

Час, що залишився до обіду, діти провели мовчки, сидячи на дивані в бабусиній кімнаті. Влад завис у телефоні, заглибившись у нову комп’ютерну гру, Ліза читала. Смачний обід, байки рибалок, сміх і жарти батьків не покращили настрій Влада. Надвечір стало зрозуміло, що з хлопчиком щось не так. У нього піднялася температура, почався озноб і сильний кашель. Влада поклали у ліжко. Наступного дня викликали лікаря. Той виявив у хлопця інфекційну ангіну, сказав, що його потрібно ізолювати від інших дітей, і виписав ліки.

Весь чітко збудований Лізою план на наступний тиждень розсипався, як картковий будиночок. Дівчинка не знала, куди себе подіти. Вона майже рік чекала приїзду приятеля, і треба ж такому статися! Ліза вирішила розвіяти сумний настрій разом з подружками на пляжі, але веселитися якось не виходило. Кожного разу, коли вона спускалася до моря, подруги починали дошкуляти їй – ну що, як там твій наречений? Ще хворіє? А чого ти не залишилася з ним, боїшся заразитися? Він же казав, що займається карате, і його жодна зараза не бере…

Якось, повертаючись додому з прогулянки, Ліза побачила велику чорну кішку, яка вальяжно розляглася на підвіконні бабусиної кімнати. «Цікаво, яким чином кішка змогла забратися на вікно, якщо воно знаходиться на такій висоті, а поруч немає ні водостічної труби, ні дерева?» – подумала Ліза. Зайшовши до будинку, дівчинка відразу попрямувала до бабусиної спальні, з’ясувати, що це за непрохана гостя розмістилася на вікні. Зовнішній вигляд кішки здивував Лізу – через усю мордочку тварини проходила пряма лінія, яка ділила її на дві рівні половини. Одна частина – була чорною, як і уся кішка, друга – рудувато-брунатною. Очі у кішки теж були різного кольору – одне око небесно-блакитне, інше –  жовте, як місяць у вітряну погоду. Побачивши Лізу, кішка голосно замуркотіла, а коли дівчинка підійшла, встала і потерлася мордочкою об Лізине плече. Мимоволі Ліза почала гладити ніжну, блискучу шерсть тварини, відчуваючи при цьому дивовижну насолоду. Їй дуже захотілося поскаржитися кішці на життя. Нехай тварина нічого не розуміє і не вміє розмовляти, але про свої проблеми їй більше нема кому розповісти:

– Життя несправедливе, – з досадою вимовила Ліза, погладжуючи шовковисту шерсть непроханої гості. – Хочеш зробити другові щось хороше, а виходить все навпаки – друг собі кинджалом трохи руку не розпанахав. І навіщо тільки я пішла у Влада на поводі, показала йому кинджал, від якого одні неприємності в хаті?

– Ти мусиш віддати кинджал Великому пітону Сельванга*. Ця зброя створена богом війни Нгаї*. Очільник Товариства Леопарда*, Тафарі*, шукає його. Не можна допустити, щоб кинджал потрапив до рук людини-леопарда, – десь у просторі пролунав таємничій голос.

– Який ще пітон? Хто такий людина-леопард? І навіщо йому кинджал якогось бога? – здивувалася Ліза і зненацька усвідомила, що веде з кимось діалог, але не зрозуміло з ким. Подивившись кішці в очі, вона помітила, що тварина уважно дивиться на неї, і відчула, що між ними встановлюється уявний контакт.

– Невже ти розумієш мене? – вголос промовила Ліза і здивувалася від свого припущення. Кішка вигнула дугою спину, потяглася і промовила щось схоже на «м-м-так». Потім лягла в позу єгипетського сфінкса, і Ліза знову почула таємничий голос, ніби він звучав із навушників смартфона: