Глава 4. Привид не відступає

Влад лежав на пляжі і з невдоволеним виглядом пересипав пісок з одного пластикового стаканчика в інший. Брови його були зсунуті, а губи надуті. «Це ж якась тотальна несправедливість, – думав хлопчик. – Тато разом з батьком Лізи пішов рано вранці на рибалку і не взяв його з собою. Ліза вередує, не дозволяє поглянути на кинджал. А тут ще ця безглузда застуда!»

Вчора в аквапарку  він так накупався, що почало боліти горло, і мама заборонила сьогодні заходити в море.

– Лежи і прогрівайся на сонечку, бо захворієш, – безапеляційним тоном заявила вона і вляглася засмагати. Її зовсім не цікавило, що Владу неймовірно нудно.

Час наближався до полудня. Від землі потяглися тонкі, тремтячі струмочки гарячого повітря. Тінь від парасольки зморщилася і почала нагадувати висушену на піску медузу. Мама з незворушним виглядом читала чергову книжку у м’якій обкладинці. Влад перевернувся на другий бік і продовжив свої філософські роздуми над тотальною несправедливістю: «Чому мама так любить командувати: руки – мити, речі – скласти, суп не сьорбати, далеко не запливати? Мама навіть батькові спокою не дає, за що він її прозвав «домашнім деспотом». На мій погляд, цілком справедливо. Ось Ліза така ж – кинджал чіпати не можна, дивитися – не можна. Я ж його не поламаю, не вкраду, не з’їм, подивлюсь – і все. Теж мені друг – кинула тут одного, а сама пішла купатися – не чесно!»

Хлопчик підвівся на ліктях і глянув у бік моря, звідки лунали веселі крики та сміх. Ліза разом з іншими дітьми тягнула у воду величезний надувний пліт, а хвилі весь час перевертали його, не даючи веселій компанії відплисти від берега.

– Мама, можна я подивлюсь, що там відбувається? – жалібним голосом почав умовляти Влад.

Мама Марина відволіклася від книжки і суворо поглянула на сина. Їй вже набридло, що через кожні п’ять хвилин Влад вигадував все нові і нові приводи піти поплюскатися у морі. Після години безперервних умовлянь Марина нарешті дозволила синові підійти до води:

– Тільки не купайся. По берегу ходи, – сказала вона, перевертаючись на спину.

Влад одразу зірвався з місця і побіг до групи дітей, які намагалися зіштовхнути пліт у море. Через хвилину опір хвиль було подолано і величезна гумова платформа, наповнена дітлахами, відчалила від берега. Влад учепився за канат, простягнутий по периметру плоту, і вирушив разом з усіма. Але «бравим морякам» недовго довелося підкорювати морські простори. Висока хвиля нахилила пліт, частина дітей перекотилася на один бік, і пліт перекинувся. Потерпілих моряків прибило до берега. Влад, звичайно, весь вимок, а Ліза під час падіння з плоту подряпала коліно.  До місця події підійшла мама Марина. Нижня губа у неї була підібрана, а між брів з’явилася глибока зморшка. Вона явно була не в дусі:

– Я ж заборонила тобі купатися, – суворо гукнула вона на Влада. – А це що таке? – Марина пальцем вказала на подряпане Лізине коліно. – Мерщій додому, переодягатися та лікуватися! Сьогодні на пляж ви більше не підете, – голосом, що не терпить заперечення, скомандувала вона. Діти неохоче підкорилися.

Спочатку Влад засмутився, але потім зрозумів, що поки нікого немає вдома, Ліза зможе показати йому кинджал. Залишалося тільки умовити її. Але як? По дорозі до дому Влад обмірковував варіанти задобрювання Лізи. «Може купити їй морозиво? Чи дати свій смартфон зі скачаною новою грою?» – думав хлопець. Коли вони підійшли до дверей, Влад раптом зупинився, міцно схопив Лізу за руку і благаючим голосом вимовив:

– Ліза, ми ж з тобою друзі, дай подивитися на кинджал, хоч хвилину. Я нікому не розповім.

Від несподіванки Ліза розгубилася. Вона не знала, як відреагувати на прохання товариша. Побачивши розгубленість в очах дівчинки, Влад почав просити ще наполегливіше:

– Ну, будь ласка! Адже вдома нікого немає, всі на пляжі, а бабуся в цей час завжди на кухні і нічого не почує. Ніхто не дізнається, що ти мені його показала. Я ж тобі допоміг боротися з привидом!

Останній аргумент остаточно збентежив дівчинку, і вона погодилася. Діти тихенько увійшли в дім. Бабуся якраз щось збивала міксером на кухні і не чула їхнього приходу. Навшпиньках, не видаючи жодного звуку, Ліза і Влад увійшли до батьківської спальні. Дівчинка відчинила шухляду письмового столу і з глибини дістала дерев’яну довгасту коробку. Влад затамував подих. Він чув биття власного серця. Здавалося, що ще хвилина, і воно вирветься з грудей. Ліза поставила коробку на стіл і спробувала відкрити її. Але дерев’яна кришка не піддавалася. Тремтячи від хвилювання, Влад вихопив коробку з рук дівчинки і, закусивши губу, щосили вп’явся в неслухняну кришку так, що аж кінчики пальців побіліли. Раптово пролунало гучне клацання, і коробка розкрилася. Усередині в шкіряних інкрустованих піхвах лежав заповітний кинджал. Криваво-червоний рубін на рукояті засліпив дітей яскравим сяйвом. Вони стояли, як заворожені, не в змозі відвести погляд від дивовижного каменю. Першим мовчання порушив Влад:

– Можна я потримаю його в руках? – хрипким від хвилювання голосом спитав хлопчик і, не дочекавшись відповіді, сунув коробку в руки остовпілої Лізи, а сам дістав кинджал, поклав його на долоню лівої руки і повільно почав виймати клинок із піхов. Ліза спостерігала за тим, що відбувається, не сміючи поворухнутися. Як тільки кинджал був вийнятий, на відполірованому до дзеркального блиску клинку повільно стали проступати риси людського обличчя, яке поступово ставало схожим на ритуальну маску. Брови на жахливому обличчі почали зсуватися, на лобі утворилася глибока вертикальна зморшка, чорні очниці округлилися, а в широко розкритій пащі заблищали гострі металеві зуби.