Глава 2. Примара з підводного світу

Не все так швидко робиться, як мовиться, говорить народна приказка. Наступного дня, незважаючи на обіцянки, і гості, і домочадці прокинулися лише о дев’ятій ранку. Сніданок та збори на пляж тривали приблизно годину. За сніданком розгорілася суперечка: надувати гумового крокодила вдома або на пляжі. Мама Влада – Марина, була категорично проти пляжу, тому що торік вони на пляжі загубили насос, і вона боялася, що аналогічний випадок станеться і цього разу. Нарешті три величезні торби з рушниками, підстилками, водою та їжею були складені, крокодил надутий, і галаслива компанія рушила в дорогу. Ліза і Влад, не обтяжені поклажею, швидко обігнали дорослих і, сміючись, побігли вниз по звивистій вуличці, що веде від дома до пляжу. Дівчинці хотілося якнайшвидше випередити батьків. Вона знала напам’ять усі теми дорослих розмов: мами почнуть обговорювати найкращі засоби для засмаги та дурних подружок, а тата будуть захоплені бесідою про гроші та політику.

Свіжий ранковий вітер обдував обличчя, діти мчали зі схилу, широко розставивши руки, уявляючи себе чи то чайками, чи літаками. Біля самого пляжу Ліза різко повернула праворуч:

– Гайда, ходімо на каміння! Пам’ятаєш, твій тато минулого року спіймав там здоровенну рибу, – крикнула вона Владу.

Влад лише кивнув головою. Він дуже любив це місце. «Не розумію батьків, – думав хлопчик. – Вони цілий день, як тюлені, лежать на пляжі – нудьга. Інша річ камені: нагромаджені один на одного величезні валуни, гігантські брили, невеликі заплави між стрімчастими скелями, таємничі гроти…»

– Гей, ви, там обережніше! Не запливайте далеко, – долинуло звідкись ззаду. Але діти вже здіймалися угору по крутому схилу скелі, уявляючи себе «морськими котиками»*.

Ліза зовсім забула про нічні кошмари і про те, що хотіла розповісти своєму другові. Наразі вона була абсолютно щаслива. Безмежна радість охопила обох дітей. Досягнувши наміченого місця, вони стрімголов кинулися у воду, почали хлюпатися, пірнати, стрибати «бомбочкою» зі скелі, грати між камінням.

– Ану, зможеш доплисти геть до того рифу? – раптом спитав Влад. Він цілий рік ходив у спортивну секцію і тепер страшенно хотів показати своїй подрузі, що плаває краще за неї.

– Не проблема! – задиркувато крикнула Ліза і першою стрибнула в море. Вона чудово знала ці місця і часто плавала тут за хорошої погоди. Під рифом, на який вказав Влад, був невеликий грот. Стіни його були обліплені мідіями, а на дні, серед дрібного каміння, примостилися кущі водоростей і губки. Одного разу Ліза з татом навіть пропірнули грот наскрізь. Тоді дівчинці ледве вистачило подиху. Вона так вчепилася в руку батька, що коли вони виринули, довго ще не могла розтиснути пальці.

Діти щосили намагалися перегнати один одного. Але Ліза, як мешканка примор’я, була успішнішою. Влад навіть трохи образився, але швидко змінив гнів на милість.

– Дивись, як я можу! – закричав хлопець і, швидко видершись на риф, «щучкою» стрибнув у море. Стрибок справді вдався – майже без бризок. Влад, як дельфін, витончено увійшов у воду і опустився на значну глибину. За кілька секунд він виринув і, захлинаючись, закричав:

– Там на дні щось блищить! Можливо, це скарб. Гайда, подивимося!

Ліза не поділяла ентузіазму свого друга. Після того випадку в гроті вона боялася глибоко пірнати.

– Дурниці, немає там ніякого скарбу. Це, напевно, консервна банка, або якась залізяка на сонці блищить, – відповіла дівчина.

– Вона не срібна, а золота. Нумо пірнемо разом! – продовжував умовляти Влад.

– Та у тому місці тисячі людей пірнають кожен день, – не поступалася Ліза. – Я сама торік пропірнула грот наскрізь.

– То чого ж ти боїшся? – наполягав хлопець. – Мабуть, цей скарб нещодавно виплив. Ти сама казала, що тиждень тому був сильний шторм. Швидше за все, його штормом занесло, чи хвили камені розкидали, а він під камінням на дні лежав.

Ліза ліниво плюхнулася у воду. Їй зовсім не хотілося показувати Владу, як вона вміє пірнати, і у чудовий скарб вона не вірила. Діти домовилися долічити до трьох, набрали в легені повітря і поринули у воду.

В цей день море було напрочуд спокійним, дно проглядалося на декілька метрів вперед, дрібні рибки відблискували сріблястими іскрами у променях сонця. Під одним з каменів, у гущавині бурих водоростей, справді, лежав якийсь металевий предмет округлої форми. Він випромінював золотаво-райдужне сяйво. Довгі нитки водоростей колихалися у морській течії, то закриваючи, то відкриваючи загадкове джерело світла. Влад зробив енергійний рух ногами і за секунду опинився біля загадкового предмета. Ліза рушила слідом за ним.

Удвох вони спробували відсунути камінь, під яким лежав предмет, але камінь не піддавався. Пружні стебла водоростей начебто навмисне заважали дітям досягти бажаної мети. Вони чіплялися за руки, обвивали шию. Ліза відчула тісний біль у грудях і сильне запаморочення. Повітря в легенях майже закінчилося. Треба було спливати, але міцні, гнучкі стебла, як щупальця гігантського восьминога не відпускали її. Вони затягували дівчинку в морську безодню, а на поверхні невідомого металевого предмета стали проступати обриси людського обличчя з порожніми очницями і широко розкритим ротом, спотвореним страшною гримасою відчайдушного крику. «Маска, африканська маска», – промайнуло в голові у Лізи. 

Дівчинка почала щосили борсатися у воді, намагаючись вибратися нагору. Зробивши відчайдушний ривок, вона, як дельфін, вистрибнула з хвиль і  попливла до берега. За мить виринув і Влад. Він озирнувся і, не знайшовши подруги на рифі, поплив слідом за нею.