Глава1.Зловісна маска

Ліза сиділа за письмовим столом і намагалася зосередитися. Перед нею лежала розкрита збірка задач, які треба було вирішити за час літніх канікул. Дівчинка вже підрахувала, якщо вирішувати по п’ять завдань на день, то вона зможе за місяць закінчити підручник, а якщо по дві з половиною, то за шістдесят днів. «Навіщо тоді канікули?  – розмірковувала Ліза. – Надворі середина літа, спека, а вона, як проклята, корпить над задачею про трактори. Навіщо їй знати, скільки пального споживають трактори, якщо у тата звичайний седан? Її погляд перескочив на наступну задачу. У ній центнери трави поїдали ненажерливі бегемоти, а їх кількість в зоопарку збільшувалася.

Гарячий літній вітер заніс у кімнату одурманюючі запахи соснової смоли та моря. Дівчинка поклала голову на стопку книг із позакласного читання, її рука стала самовільно виписувати в зошиті якісь каракулі, бегемоти почали споживати пальне, а трактори заправлятися травою, і Лізини думки плавно перейшли в інше русло…

Незабаром мав приїхати її найкращий друг Влад, з яким вони були знайомі ледве не з пелюшок. Батьки Влада часто гостювали у них вдома. Цей період дівчинка називала «прощавай, нудьга». Влад, в розумінні Лізи, був ідеальним хлопцем: веселий, енергійний, заводний, він ніколи не дражнився і не бився. Якось одразу потоваришував з усіма хлопцями у дворі, примудряючись не приймати в суперечках нічий бік. Саме він, ані найближча подружка Юля, ні бабуся, ні батьки, був тією людиною, з якою можна було поділитися найбожевільнішими думками і не почути глузування.

А розповісти було про що. Після татового повернення з піратського полону в Лізиному домі почали відбуватися неймовірні дива: зникали і самовільно переміщалися предмети, в коридорі ні з того ні з цього голосно рипіли мостини, двері до кімнати раптово відчинялися або зачинялися, але найстрашніше відбувалося вночі. Коли в опочивальні гасили світло, на шпалерах, що покривали стіни, починав вимальовуватися контур чудовиська, схожого на африканську ритуальну маску, з чорними, глибокими дірками замість очей, величезним розкритим ротом та трикутними ріжками на голові.

Батьки не звертали ніякої уваги на те, що відбувається, а коли Ліза заговорила про дивовижне зображення на стіні, то порадили їй не вимикати вночі настільну лампу. Але порада батьків не дала ніякого результату. Коли всі засинали, маска з’являлася знову, просто при світлі нічника зображення було тьмянішим і не таким огидним.

***

Влад з батьками приїхали пізно ввечері. Після нетривалого чаювання всі пішли спати, пообіцявши один одному, що завтра обов’язково встануть раніше і без довгих зборів підуть на пляж. Гостей розмістили в дитячій, а Лізу заздалегідь  переселили до бабусиної опочивальні.

Ліза давно вже не спала в кімнаті бабусі. Щойно вона підросла, тато віддав під дитячу свій кабінет, а письмовий стіл та книжки переніс до батьківської спальні. Зручно вмостившись на м’якому дивані, Ліза спробувала якнайшвидше заснути. Але сон не приходив. Дівчинку мучило одне питання: невже страшна маска переслідуватиме її і на новому місці? Ліза втупилася носом у оксамитову спинку дивана і почала молитися за те, щоб бабуся, яка на ніч любила почитати, не погасила світильник раніше, ніж вона засне. Поступово сон почав плутати Лізини думки, повіки обважніли, а очі стали заплющуватися самі собою. Раптом важка бабусина книга гучно бахнулась на підлогу. Ліза стрепенулася, і сон як рукою зняло. Саме в цей момент бабуся вимкнула настільну лампу, і кімната поринула у морок.

Ліза моментально заплющила очі. Вона дуже боялася побачити у темряві таємниче чудовисько. «Я повинна заснути, я нічого не боюся, я в кімнаті разом з бабусею», – умовляла дівчинка сама себе. Вона кілька разів то натягувала простирадло на очі, то скидала його з обличчя. Нарешті Ліза все ж таки вирішила поглянути на стіни. Однак не встигла вона розплющити очі, як одразу ж з головою сховалась під простирадло.

– Ба, можна я спатиму разом з тобою? – не вилізаючи зі свого укриття благаючим голосом запитала дівчинка. Але бабуся сердито забурчала:

– Що за дитячий садочок? Ти вже доросла, разом ми не розмістимося, – і, позіхаючи, додала, – завтра треба рано вставати.    

Бабуся повернулася на бік і тихо засопіла. Її спокійне дихання трохи заспокоїло Лізу. Вона вже зібралася засинати, але цікавість розбурхувала мозок, тягла за повіки, лоскотала носа… «Ні, я все ж таки повинна перевірити, чи є на стіні маска, – подумала Ліза. – Якщо її немає – значить вона мешкає тільки в моїй кімнаті, а якщо вона є – значить батько привіз злих духів разом із кинджалом із Сомалі. Адже раніше нічого подібного у нашому домі не відбувалося».

Батько Лізи неодноразово бував в Африці і щоразу, приходячи з рейсу, привозив дочці різні сувеніри. Були серед них і дерев’яні статуетки африканських божеств, і ритуальні маски, але вони зовсім не лякали дівчинку. Навпаки, коли до неї приходили друзі, хлопці заради забави одягали маски, намиста з черепашок, а потім, кривляючись і блазнюючи, влаштовували дикі танці. Але після того як в домі з’явився кинджал, Лізу почали мучити кошмари, яких вона не могла позбутися ні вдень, ні вночі. Батько сховав кинджал в ящик письмового столу і суворо заборонив дівчинці відкривати його.

Як і більшість її подруг, Ліза була байдужа до будь-якого виду зброї. Це маленькі хлопчики люблять носитися по двору з пластмасовими пістолетами та мечами, вдаючи з себе великих воїнів, а коли виростають, то зависають у комп’ютерних іграх. Але сомалійський кинджал мав якусь привабливу силу: його хотілося тримати в руках, розглядати незрозумілі написи на клинку, погладжувати химерні візерунки на дерев’яній рукояті, а головне – нескінченно вдивлятися у великий овальний камінь пурпурово-червоного кольору, що тьмяно мерехтів на хрестовині*. Якщо довго вдивлятися у камінь, то починало здаватися, що в глибині його кружляє вир, воронка якого зникає у таємничій безодні. Але потримати кинджал в руках Лізі вдалося лише один тільки раз, коли, повернувшись нарешті  додому з полону, батько, розкладаючи свої речі, знайшов старовинні шкіряні піхви і вийняв із них блискучий клинок. «Я бережу його як пам’ять про мій надзвичайний порятунок,  – сказав він і простяг доньці кинджал. – Обережно, не поранься,  дуже гострий. Ним можна розрізати навіть корабельний канат. Цей кинджал належав войовничому дервішу* з армії Мулли Хасана*.  Я знайшов його у прибережній печері, коли ми ховалися від переслідувачів».