Частина 36. Дитячі забавки та дорослі вчинки

Чи могла б я колись принаймні уявити, що зустрічатиму світанок в незнайомому та досить небезпечному місці? Колись мені спадало на думку, що ранкова чашка терпкого чаю не буде доставлена в мою самотню кімнату за звичним розкладом, але від цього день не стане гіршим? Чи була я готова до того, що моє безбарвне життя повернеться на 180 градусів та здаватиметься, що я насправді починаю жити лише зараз?

Серед людей, які мирно сплять на рюкзаках, я єдина не зімкнула очей за цю ніч. Навіть зараз я ловлю крижаними від холоду пальцями перші промінці ранкового сонечка й лагідно усміхаюся новому дню, замість того, аби набиратися сил та хоч якось зігрітися. Дивлячись на своїх друзів, я тамую подих, дякуючи всесвіту за можливість бути частиною їхнього життя. Мені невідомо що на мене чекає сьогодні, проте, я чітко усвідомлюю, що оберігатиму своє щастя та свій вбір й надалі. Я впевнена, що моя мати не дозволить клану Кетсукі завдати собі шкоди. Чомусь мені кортить вірити, що дорослі визволять нас з цього лісу. Можливо, це якесь передчуття? Або, можливо, мені просто кортить вірити, що вони врятують нас та повернуть до нормального, безтурботного життя? Ми всі дуже втомилися перебувати в постійній напрузі. Хочеться нарешті згадати: як це бути звичайними підлітками?

Раптовий шурхіт десь зовсім поруч змушує мене обернутися, і тієї ж миті тепла долоня торкається моїх вуст, аби я не розбудила всіх переляканим вереском. Наруто тримає вказівний палець біля рота, з усмішкою натякаючи мені поводитися тихо. Коли я заспокоююся, він прибирає від мого обличчя руку, цього разу нахиляючись до вуха.

— Це перший світанок, — шепоче мені він, доводячи шкіру до мурах, — який я зустрічаю поряд з тобою.

Я відчуваю як в мене бракує кисню, а все на що я здатна — це вилупити на нього очі й спостерігати за тим наскільки лагідно цей хлопець дивиться на мене. В теплому світлі ранкового сонця риси його обличчя здаються мені ще більш виразними та привабливими. Усмішка Наруто, наче стріла, яка влучає в саму ціль, пробиваючи її наскрізь. Вони настільки чарівні та глибокі… його очі. Здається, я помітно тремчу, але зовсім не від бадьорої ранкової прохолоди, а від тих почуттів, які вирують на серці. Мої думки захоплені цим дивовижним хлопцем, мій погляд причарований його красою та сонячним промінням, яке я бачу у відблиску блакитних очей, а моє серце…

Так, я вже не можу чинити супротив закоханості, яка щосили виривається назовні!

Наруто трохи ніяковіє через те, наскільки зосереджено я витріщаюся на нього та ховає збентеження за веселою й чарівливою усмішкою. Він чухає потилицю, відвертаючи від мене свій зворушливий погляд, і моє серце миттєво стискається від суму. Я наважуюся торкнутися його обличчя, аби він знов поглянув на мене. Ми заклякаємо в лічених сантиметрах одне навпроти одного, відчуваючи тепле дихання, яке лагідно ковзає по шкірі. Очі Наруто такі великі та збентежені, однак, здається, йому так само несила відвести їх від мене.

— Дуже прикро відривати вас одне від одного, — роздратовано лунає голос Хінати, — однак, ви тут не самі!

Вона жбурляє свій рюкзак в мирно сплячого Учіху, чим не те що будить хлопця, вона просто лякає його таким стрімким та раптовим ударом! Я відсахуюся від Наруто, швидко прямуючи в інший від нього бік через пекучий сором. Звісно, що Хінаті неприємно! Проте я нічого не могла вдіяти з собою! Моє тіло рухалося само по собі! Чому я постійно втрачаю здоровий глузд поруч з ним? Трясця! Я щойно розпалила нову ворожнечу! Мені страшно навіть дивитися в бік розлютованої дівчини, яка вирішила зірвати всіх собак на бідолашному Учісі!

Рок Лі просинається радше від сварки між Хінатою та Саске, але, на мій погляд, виглядає напрочуд жваво та весело. Наруто вочевидь все ще відчуває себе ніяково, однак, не припиняє дивитися на мене так, що в животі скаженіють геть усі метелики! Як це все не на часі! Коли наші з ним погляди зустрічаються, моє серце стискається так сильно, що складається враження, наче ми знаходимося посеред задушливої кімнати, де мені ніяк не продихнути, а не серед величезного, просторого лісу!

— Та що з тобою, Хіната?! — не витримує Саске, не розуміючи вкрай дратівливого стану дівчини, — ти не з тієї ноги встала?

Х’юга ричить та жбурляє все, що попадається їй під гарячу руку, аби хоч якось знизити градус кипіння. Вона так сильно лютує, що її обличчя за мить червонішає від тієї злоби з якою вона кидає рюкзак Лі в бік Саске.

— Я просто хочу якомога швидше забратися звідси! Чому вони досі не забрали нас?! Якого біса!

Останню фразу вона кричить так сильно, що майже зриває горло! Доволі вчасно лунають чергові гарматні вибухи, даючи всім зрозуміти, що ще два конкурсанти вийшли з боротьби. На мить Хіната замовкає, але я бачу як важко вона дихає й наскільки шалений погляд її очей, яким вона обдаровує мене цієї миті. В мене підкошуються коліна від страху, але я більше не обманюватиму ані себе, ані інших! Мої почуття надто сильні, щоб придушувати їх всередині себе! Чому саме я маю поступатися?

— Нам треба знайти інших, — каже Лі, вдивляючись в сторону, звідки лунали вибухи. — Вони мають бути десь поряд, не вважаєте?

Користуючись миттю затишшя, Саске дістає мапу місцевості й розкладає її на землі. Здається, він занурюється думками у подальший план дій, проте, я помічаю як ледве помітно тремтять його руки й здіймаються плечі. Його дихання збите й нерівномірне. Певно, що сварка з Хінатою й таке неприємне пробудження вразило бідолашного хлопця.

— З огляду на те, що за весь цей час нас не забрали з «ігрового поля», як погрожували на початку… правила цього конкурсу — не дійсні. — Учіха помітно намагається говорити спокійно, однак, йому не приховати ледь помітне нервове дрижання у голосі. — Продовжувати чекати на одному місці — немає сенсу. Нам треба дістатися цієї ділянки. Мені здається, що вихід має бути десь тут.

Він вказує пальцем на ділянку мапи, про яку йдеться. Однак мою увагу привертає зовсім інша річ! Коли я прокинулася серед лісу, я знайшла своє місцеположення на тій мапі, що знайшла у своєму рюкзаку. Я пам’ятаю де саме я знаходилася на початку, тому мене дуже дивує, що на мапі Саске позначка «старту» розташована геть на іншій частині лісу. Як їм вдалося за день знайти мене? Невже відстань настільки незначна? Тобто… можливо, ця місцевість не така вже й велика, якою здається зсередини?