Частина 30. «Вітаю тебе з твоїм першим днем у пеклі!», або людина, яка насправді лякає.

Я знаходжуся посеред просторої, опроміненої сонячним світлом кухні, хитаючи ногами. Стільчик здається мені таким великим, наче я сиджу на верхівці викоченого дерева, і це зовсім не лякає мене, а навпаки дуже звеселяє. Уважно оглядаючись навкруги, я не можу загадати як опинилася тут, і чому все здається настільки казковим та теплим, наче весь світ — це лише весела та напрочуд захоплива гра. Мені настільки радісно, що я не стримую дзвінкий сміх, який розлітається у просторі й привертає увагу моєї заклопотаної приготуванням їжі мами. Вона привітно усміхається до мене, і я з захватом розглядаю її щасливу та безтурботну усмішку, яку не бачила безліч років!

— Не впади, доню, — сміється моя матуся, обдаровуючи мене турботливим та люблячим поглядом.

Тут дуже затишно. Я відчуваю себе у безпеці. Сміх мами заспокоює, але я не можу згадати чому взагалі мене приваблює відчуття захисту, адже, здається, нічого в цьому світі не ладно зашкодити мені!

— Які аромати, люба! — промовляє мій батько, раптово з’являючись на цій фантастичній кухні. — Я готовий з’їсти цілого слона!

Він ніжно цілує маму у щічку, обіймаючи її за талію, а я щиро дивуюся, здавалося б, звичайним словам батька. Мені вважається, що він каже щось настільки нереальне, від чого навіть очі лізуть на лоба!

— Слона?! — сміюся я зі слів татуся. — Татусю, ми не їмо слоників!

Слоників… я розмовляю, наче дитина, однак, батьки не зважають на це. Можливо, я й справді маленька дівчинка? Я не можу пригадати свого віку, але всередині відчуваю себе старшою, ніж може здаватися зі сторони. Доволі дивне й суперечливе відчуття, немов всередині мене зовсім інша людина. Так, я точно не дитина… мої роздуми вочевидь не притаманні малечі. Тоді чому все довкола мене таке велике, як у казці про загадкових велетнів?

— Твоя правда, моя маленька, — радісно усміхається до мене батько, — тоді мені слід з’їсти цю смачненьку, солоденьку дівчинку?

Він наближається до мене, простягаючи свої великі руки, аби схопити мене. Спершу я верещу, однак, навіть й не думаю тікати від татуся. Мені підсвідомо кортить, аби він доторкнувся до мене. Чомусь мені неабияк не вистачає його лагідних та теплих рук.

— Не треба мене їсти! — благаю я, але не стримую дзвінкого сміху, коли тато захоплює мене у свої обійми. — Матусю! Рятуй Сакуру!

Чому я розмовляю від третьої особи? Слова вириваються перш ніж я спромогаюся усвідомити бодай щось. Звідки береться це неприємне відчуття, ніби щось зі мною не так? Тато починає лоскотати мене, а я дзвінко регочу, не маючи змоги зупинити його. Мені справді весело! Коли в останнє я почувалася настільки добре та безтурботно? Однак чому я думаю про таке? Хіба я могла засумувати за чимось подібним? На очі навертаються сльози, але я не розумію: чи вони від лоскоту тата, чи через щось зовсім інше?

— Кізаші, припини бавитися! Йдіть мити руки та сідайте за стіл! Обід майже готовий! — награно нахмурює лоба мама, але все одно усміхається, дивлячись на нас.

Тато припиняє лоскотати мене, куйовдячи моє волосся так, наче наша гра скінчилася. Він робить крок, віддаляючись від мене, але щось дуже лячне ойкає всередині, через що я раптово здригаюся. Я швидко простягаю до нього руку, боячись, що він ось-ось зникне назавжди! Серце шалено колотиться у грудях, проте, я геть не усвідомлюю причини настільки сильного занепокоєння.

— Татусю, — я хапаю батька за рукав сорочки, несподівано відчуваючи великий страх. — Ти ж кохаєш маму? Та жінка на фото… це ж все лише вигадки?

Ну, звісно… це лише сон, в якому я повернулася в один з тих прекрасних, сповнених казкової магії, днів! Нарешті спогади повертаються до мене, проте, все довкола починає швидко тьмяніти. Варто лише здогадатися, що ти уві сні, як він безжально виштовхує тебе назовні… в ту реальність, від якої ти намагаєшся сховатися та втекти.

— Сакуро, — промовляє мій батько пригніченим тоном, — час просинатися, моя маленька.

Роблячи глибокий подих, я підскакую з ліжка та тремчу від почуттів, які стискають мою грудну клітину. Мені настільки боляче, що я ледве дихаю, але продовжую безпорадно хапати повітря ротом, наче риба, що б’ється в муках на березі річки без води. Сонячне світло наповнює мою кімнату, вітаючи мене з черговим днем, якому я зовсім не рада. Міцно стискаючи ковдру руками, я не стримую гірки сльози, які ллються з очей без дозволу.

Різкий стукіт у двері змушує мене заціпеніти та сповільнити дихання, наче щось по той бік може зашкодити мені.

— Час прокидатися, — чується спокійний голос вчителя. — Ми чекаємо на тебе у вітальні.

Кроки Какаші віддаляються від моїх дверей, і я нарешті зітхаю з полегшенням. Мій сон не був кошмаром, однак, я відчуваю глибоке спустошення після нього. Моя команда вимагатиме від мене пояснень, на які я досі не здатна. Заплямувати світлу пам’ять про батька… дозволити собі промовити такі брудні звинувачення в його бік… Не хочу! Не можу змусити себе розповісти їм щось подібне!

Найдорожчі для мене люди… вони можуть повірити в таку неосяжну маячню! Весь світ перегортається догори дриґом, а я не знаю як вчинити правильно. Сім’я — це найдорожче, що я колись мала. Якщо це все було лише вигадкою та брехнею… тоді хто я така насправді? Всі ідеали, які прищеплювалися мені з дитинства… це все гарно складені байки? Кохання батьків, за яким я з захватом спостерігала — лише постанова? Якщо я повірю словам Юкі, тоді я втрачу не лише віру в себе, а й в усе, що оточувало мене все моє життя. Я виявлюся пустою лялькою, яка весь час дриґала руками та ногами, існуючи в цьому світі без причини та мети. Тому я просто не можу дозволити собі засумніватися у своєму татусеві!

Встаючи з ліжка, я повільно крокую до вбиральні, однак, несподіваний дзвінок зупиняє мене на порозі. Музика лунає кімнатою, затьмарюючи всі мої думки.

«Тобі подзвонять…» — лунають слова Кетсукі в моїй голові, через що я не наважуюся рушити з місця.

Невже цей дзвінок остаточно розіб’є моє серце? Я боюся навіть подивитися на екран, ціпеніючи від страху, немов перелякане кошеня. Музика стихає, екран телефона тьмяніє, а я усвідомлюю, що глибоко всередину мене вже прокралися підступні сумніви. Якби моя віра була непохитною, я б не підпустила до себе страх! Чому я взагалі вагаюся? Чому нескінченно переконую себе у зворотному, коли вся тремчу від жаху?