Частина 28. "Тікай та ховайся", або світло у темряві.

— Уважно вислухайте правила другого іспиту, — лунає суворий голос чоловіка з монітора, де раптово з’являється те саме кам’яне, беземоційне обличчя, яке ми бачили ще вранці.

Якого біса тут відбувається? Згідно з оголошеними правилами від’їзду до табору, ми маємо складати іспит щотижня, але ніяк не два на день! І що це за химерна гра, в яку вони пропонують нам зіграти?! Як саме вони оцінюватимуть нас?!

Кетсукі Юкі із задоволенням роздивляється збентеження та розгубленість натовпу, стоячи біля зачинених дверей будівлі, тим самим дистанціюючись від конкурентів, які спостерігають за нею знизу. Ця відьма навмисно зайняла вище від нас положення на ґанку, аби продемонструвати наскільки вона вважає себе кращою за тих, кого відверто зневажає!

— Що це за маячня? Ми не мусимо складати цей іспит! — кричить роздратована Тен-тен з команди Рок Лі, міцно стискаючи кулаки від гніву.

Я згодна з нею, проте, Какаші неодноразово попереджав нас про підступність людей, які контролюють процес оцінювання. Вважаючи ранкове випробування успішно пройденим, ми втратили пильність, через що й стали легкою здобиччю в руках навіженої химери!

— Рівно опівночі розпочнеться ваш другий іспит. Ви маєте шість годин, впродовж яких мусите добре ховатися від ловців та водіїв, задача яких шукати звичайних гравців. Гравці можуть ховатися по всій території табору, однак, перебування за її межами — заборонено. Всі будинки автоматично закриються, щойно розпочнеться гра у хованки. Ваше найголовніше завдання — протриматися до світанку й не попастися. Якщо до шостої години ранку вся команда буде піймана та повернена в коло, де ви зараз стоїте, ваша подальша участь у конкурсі вважатиметься негайно припиненою. До обіду всі команди, що вибули, залишать табір назавжди. Повернути пійманих членів команди — неможливо. Покидати коло, в яке вас привели ловці, — заборонено, — спокійно продовжує чоловік, вочевидь не чуючи розлютованої юрби, яка обурюється з кожною новою забороною та чудернацьким правилом. — Третя команда: Кетсукі Юкі-сама, Танака Хаорі, Йосіда Ая — водії. Всі інші команди — звичайні гравці, які мусять залишити коло, щойно почують зворотний відлік до початку гри. Рівно о шостій годині ранку гра вважатиметься завершеною. Нехай щастить!

Нарешті я бачу чітко окреслене коло, де ми стоїмо з командами альянсу. Дідько! Як вони все гарно спланували! За умовами гри лише команда клятих водіїв не покине табору, а отже це показова вистава, аби ми тікали й боялися цього стерва! Що це за ловці, про яких зазначалося? Невже ці велетні в чорних костюмах полюватимуть на нас?! Звісно, що проти них у нас жодних шансів на втечу! Юкі й не думає рушати з місця. Всю чорну роботу зроблять за неї її слухняні гончі пси, які й ловитимуть нас!

Якщо вхід до будівель неможливий, єдине місце для переховування — це лісова місцевість в межах табору, однак, цієї території замало, аби далеко втекти й перечекати відведений час! Ми бігатимемо у ловців, наче на долоні, адже безпечного місця просто не існує! П’ять команд по три людини в кожній, отже загалом нас п’ятнадцять. Ловців, якщо я вірно підрахувала цих амбалів, — десять. Як додаток до всього цього невігластва — ми всі в доволі незручних костюмах для швидкого бігу по лісовій місцевості! Трясця! Чому ми навіть не припустили, що щось може піти не так на цьому заході?! Вона спеціально відрізала команди від менторів та керівників, аби не мати перепон у вигляді здорового глузду дорослих!

— Зворотний відлік! — кричить Рок Лі, вказуючи пальцем на велетенський монітор.

Ми маємо лише одну хвилину, аби чухрати геть, окресливши голову від цієї погані, яка починає голосно реготати, бачачи страх й збентеження в очах присутніх. Юкі з неабияким захватом плескає в долоні, уважно слідкуючи за діями конкурсантів: дівчата не гаючи часу, скидають підбори, а деякі хлопці знімають з себе піджаки, жбурляючи їх прямісінько на землю. Всі починають розбігатися, однак, я ціпенію від обурення й злості через подібну витівку.

Чому я маю бігти? Навіщо нам потурати цим безглуздим правилам гри, в якій переможцем буде лише клята Кетсукі? Вона саме цього й прагне! На мить наші погляди зустрічаються, й вона вишкіряється мені в обличчя, наче хижак, в очікувані, коли налякана здобич тікатиме світ за очі. Чому я не можу змусити себе поворухнутися?

— Треба забиратися звідси! — кричить Рок Лі, пробігаючи повз мене. — Сакуро, члени твоєї команди побігли в той бік!

Він не наважується доторкнутися до мене, немов тримаючи безпечну дистанцію. Показуючи рукою той напрямок, куди побігли хлопці, він нервово усміхається й відважує уклін.

— Дякую, — відповідаю я, переводячи погляд на монітор, де залишається всього тридцять секунд до початку гри.

Скидаючи з себе підбори, наче якийсь непотріб, я швидко рушаю у найближчу лісову ділянку, аби дерева приховали напрямок мого руху. По тілу пробігають мурахи, варто мені ступити з асфальтованої дороги на вологу лісну землю, від якої ногам стає ще холодніше пересуватися босоніж.

Мені знайоме це відчуття. Я біжу, адже так треба. Все поступово віддаляється на другий план, а я навіть не розумію: чому взагалі я мчуся без взуття між гілок дерев та кущів, які залишають пекучі подряпини на моїй шкірі? Те ж саме я відчувала на нашому першому забігу, коли стала частиною сьомої команди, навіть не маючи про це гадку.

Треба бігти, однак, я надто збентежена, аби вигадати бодай якийсь план дій. Треба бігти — єдине, про що я взагалі можу думати! Однак на цей раз перепоною стає ще й темрява, адже чим далі я віддаляюся від будівель та освітленої частини дороги, тим більш непроглядною стає ця моторошна лісова частина табору! Високі дерева, що закривають нічне небо своїми пухнастими кронами; цупке гілля кущів, яке намагається схопити тебе за будь-якої влучної нагоди; сухі віти та камінці, на які боляче ступати босою ногою… це зовсім не лякає мене, як повинно було б полошити за таких дивних обставин. Ліс здається безпечнішим за людей, які прагнуть абияк скривдити тебе!