Частина 14. Голос, що розриває гнітючу тишу покірності. Я не здамся так легко!

Квапливі рухи медсестри. Запах ліків, який дратує носогорло. Голова паморочиться, і перед очима все розпливається, через що я відчуваю себе беззахисною. Мої окуляри залишилися десь на землі за гуртожитком, а без них я не бачу геть нічого, лише розмиті обриси предметів та людей.

Мені пригадується, як колись вже була у подібній ситуації, й ті спогади навіюють гіркий розпач та безвихідь. Того дня я вперше відчула як по-справжньому розбивається серце, і здається, що все навкруги затягує пітьмою. Мій тато помер у лікарні від тяжкої хвороби. Тоді я так само як і зараз нічого не бачила, адже поспіхом збігши на сходи лікарні, впустила й розбила вщент окуляри, необачно наступивши на них. І ось знову я відчуваю цю безпорадність, яка асоціюється з їдким запахом медикаментів.

Проте сьогодні це почуття дещо інакше. Мене принизили; настільки сильно зачепили мою гідність, що їм вдалося надломити щось глибоко всередині. Апатія поглинає мене своїми байдужими та холодними мацаками, затягуючи на дно безмежної прірви.

«За що?» — лунає в моїх думках раз по раз, хоч я й знаю відповідь.

Крижані пальці пані Шизуне-сан торкаються моєї шкіри, допомагаючи вловити тонкий зв’язок із реальністю, з якої я наполегливо вислизую. Мені важко навіть зітхнути від того, що відбувається всередині. Наруто та Саске знову матимуть неприємності через мене! А я так хотіла стати тією сильною, хороброю… найкращою версією дівчини, яку не доведеться жаліти та тягнути, наче баласт! Я все ще слабка, і тепер про це знатиме кожен у стінах цієї школи! Дідько! Я стискаю зуби, аби стримати плач, проте марно.

— Ти так важко дихаєш, — бурмотить Шизуне-сан, торкаючись долонею мого плеча, — дозволь оглянути твою грудну клітину. Я мушу переконатися, що немає перелому ребер.

— Ні, — хриплю я, задихаючись від зрадницьких сліз, які принижують мене ще більше. — Зі мною все гаразд! Наруто… відведи мене до гуртожитку якнайшвидше… будь ласка!

Я випростовуюся на повний зріст, не бажаючи слухати протести медсестри, яка продовжує хапати мої руки своїми холодними пальцями. Мені кортить якнайшвидше бігти з цього білого кабінету, який має стійкий аромат відчаю. Я вириваюся, але Шизуне-сан знову й знову чіпляється в мої руки, намагаючись посадити на канапку.

— Гей, — тремтячим голосом простягає Наруто, обхоплюючи мої щоки своїми теплими долонями, і я вмить здригаюся. Я можу розрізнити колір його стурбованих очей, адже обличчя хлопця знаходиться дуже близько. — Я відведу тебе до гуртожитку, обов’язково! Тобі треба заспокоїтися, гаразд? Дозволь Шизуне-сан оглянути тебе, Сакуро! Я буду поруч! Не хвилюйся ні про що!

— Я не хвилююся, Наруто, — відповідаю я, не відриваючи від нього очей. Я поступово починаю приходити до тями. Що в біса я роблю? Їм доводиться бачити мою істерику, через те, що я вкотре не можу стримати свої емоції. — Все вірно, вибачте мені… продовжуйте огляд, Шизуне-сан!

Наруто вдається повернути мене до реальності своїм ніжним та теплим дотиком. Для очей, які погано бачать, він немов яскравий промінчик світла, що освітлює вірний шлях у непроглядній темряві. Мені справді стає легше від його присутності.

Сідаючи на м’яке сидіння канапки, я дозволяю медсестрі знову наблизитися до себе. Цього разу її довгі пальці зупиняються біля коміра моєї блузки, однак, вона раптово зупиняється. Намагаючись примружитися, щоб розгледіти бодай що-небудь, я розумію, що вона дивиться в бік Наруто, який стоїть за кілька кроків від нас.

— Мені треба оглянути її, — ніяково каже медсестра, мабуть, чекаючи від Наруто більшої здогадливості, ніж той виявляє.

— Так, звичайно, — не роздумуючи, відповідає він, не розуміючи очевидного натяку.

Наруто ніяк не збагне, до чого хилить Шизуне-сан, через що підходить ближче, бажаючи допомогти. Замість того, аби піти з кабінету та залишити нас, він питає, що йому треба робити. Напевно, Узумакі сприймає паузу в діях Шизуне-сан за потребу в допомозі.

— Ні, — слова жінки здаються трохи напруженими, — ти не зрозумів. Мені треба зняти її блузку, щоб оглянути ребра… Чи можеш ти…

— Допомогти вам із ґудзиками? — наївно та безтурботно випалює хлопець до того, як Шизуне-сан встигає домовити.

Він простягає до мене руки, і я присягаюся, що геть не вбачаю у його діях злого наміру. Цей хлопець щиро готовий допомогти мені, забуваючи про всі правила пристойності й норми поведінки просто лише тому, що сильно хвилюється. Через поганий зір мені навіть здається, що його руки тремтять, коли він простягає їх до мене. На жаль, я можу лише робити припущення, але самовідданість Наруто змушує мене усміхнутися.

Я зупиняю його руку, ніжно стискаючи теплі пальці, і дякую цьому щирому хлопцеві. Мені достатньо його підтримки та старань, аби знову відчути в собі сили боротися, проте, дозволити Наруто допомогти собі у такий спосіб я просто не можу.

— Час на вихід! — грубо каже Учіха, який різко входить до кабінету.

Його силует рухається настільки швидко, що я не можу зрозуміти до кінця що відбувається. За якусь мить він вириває Наруто з моїх рук, і, не промовляючи жодного слова, тягне його з собою за двері. Цікаво, як довго він був поряд? Мені здається, що він чув те, що відбувалося у медкабінеті, адже його голос надто напружений.

Шизуне-сан сміється, проте, я вирішую не реагувати, а просто дозволити їй якнайшвидше закінчити свою роботу. Я впевнена, що вона прийняла важкі зітхання за загрозу зламаних ребер, але вже не хочу чинити безглуздий опір. Чим швидше вона почне, тим швидше я зможу піти звідси. Запах ліків неприємно дратує слизову оболонку носа. У мене алергія на все, що нагадує мені про смерть батька.

— Отакої, — зітхає вона трохи задерикувато, — які кавалери. Де мої шістнадцять? Ох… ось тут буде велика гематома. Не пече? Дихати не боляче?

— Ні, не боляче. Не пече, — спокійно відповідаю я, намагаючись пропустити її коментар про хлопців повз вуха.

— Чи можна запитати в тебе? — тон медсестри здається трохи похмурим.