Частина 7

Чи можна знати, як влаштований цей світ, коли тобі всього шістнадцять років?

Що я знала про інших до цього дня? Що знала про саму себе? Мені починає здаватися, що лише сьогодні я вперше зробила свій перший подих. Саме цього дня я нарешті розплющую очі та побачу все у фарбах, які не помічала, або просто не хотіла помічати раніше. Я тамую подих та тремчу від того, наскільки прекрасний світ і небо, що розстилається горизонтом; наскільки прекрасний захід сонця і холодний дотик моря, яке грає зі мною бурхливими хвилями. Стоячи в променях сонця, яке повільно згасає у морі, я усміхаюся так щиро і безтурботно, що все всередині вирує від неочікуваного щастя. Зі смерті батька я вважала, що більш ніколи не буду спроможна на такі щирі почуття. Як виявляється мало потрібно людині для щастя, і як довго я не дозволяла собі відчути його.

***

— Дівчино, — гукає мене незнайомий роздратований голос, і за мить чиясь рука струшує мене за передпліччя.

Грубий дотик настільки розбуркує, що я миттєво розплющую очі, усвідомлюючи, що заснула на чиємусь плечі. На кілька секунд я гаюся, забувши, де знаходжуся, і хто цей незнайомий чоловік, який невдоволено схрещує руки на грудях. Здається, ще трохи й він лусне від злості.

— Ми приїхали? — сонно тягне Наруто, неохоче піднімаючи голову з мого плеча.

— Приїхали?! Я вам у таксисти не наймався! Автобус прибув до кінцевої станції! Ви у будь-якому разі «приїхали»! — Чоловік геть червоний від того, наскільки голосно він кричить на нас. — Вирішили проїхатися та не платити за проїзд?! Де ваші квитки?!

— Як ти розмовляєш із пасажирами? — сонно огризається Учіха, вставши на ноги, чим мимоволі закриває нас із Наруто спиною. — Хто тобі дав право підвищувати голос? Чи відомо тобі, старий, про такі клани, як Учіха, Узумакі та Харуно? Ти зараз волаєш на нащадків цих впливових кланів. Ми повинні платити за твою грубість, діду?

Нарешті я пригадую, що ми сіли в автобус, аби дістатися до богом забутого селища, в яке наш куратор їздить щосуботи без винятків. Куренай-сенсей запевняє, що ми маємо відшукати його за адресою, яку виписала нам на папірці.

Та наша пригода почалася ще до того, як ми впихнулися у переповнений автобус, адже втекти з території нашої школи не так вже й легко. Згідно зі статутом Конохи, ми не маємо права без поважної причини покинути стіни школи та викликати машину, яка б без проблем доставила б нас до далекого, невідомого нам селища. Куренай-сенсей лише знизила плечима на наше прохання підписати згоду на те, аби ми втрьох перебували до вечора без супроводу дорослих за територією Конохи.

— Це ваші клопоти. Проте якщо вашу втечу розкриють, я не заступатимуся за вас і заперечуватиму те, що допомогла вам, надавши інформацію про місце знаходження вашого куратора. Будьте обережні й розважливі, не попадіться, — сказала вона, виходячи з кабінету викладацької кімнати.

Дивом ми втекли непоміченими з території школи, але згаяли цілу годину, поки знайшли ту кляту зупинку, де й сіли, а точніше, ледве проштовхнулися в цей мерзенний автобус, який смердить потом, старістю та бідністю. Тільки через півтори години нам вдалося зайняти місця, які, відверто кажучи, викликають у мене огиду: старі, облізлі сидіння, засалені та смердючі, як і все довкола. Я зіщулилася, сівши на них у чистому одязі, але іншого вибору тоді не було, бо через втому та тривале перебування навстоячки я просто валилася з ніг.

Я й не помітила, як провалилася у сон, поклавши голову на плече Учіхи, а Наруто, мабуть, ліг на моє. Моя шия тепер болить через те, що не зрозуміло скільки часу я перебувала в некомфортній позі, а цей грубий водій лише підвищує рівень дискомфорту моєї першої поїздки у громадському транспорті!

— Ти смієш мені «тикати», хлопче? — гарчить чоловік, округлюючи очі від люті. — Та нащадки таких кланів ніколи не поїдуть у якомусь старенькому автобусі! У них грошей кури не клюють, а ви навіть квиток сплатити не можете! Пішли звідси геть, негідники! Щоб очі мої ваші пики більше не бачили!

— Стривайте, — злякавшись, втручаюся я, — я можу сплатити карткою! Де у вас тут термінал, дядечко?

— Що?! — шипить водій, бризнувши слиною в мій бік. — Що ти з себе вдаєш, дівчисько? Гадаєш, в цій розвалюсі є всі сучасні умови для такої кралі?

Він дуже сердитий, але в його діях я бачу стриманість. Цей водій боїться, що ми не брешемо про свою впливовість, адже наш зовнішній вигляд незаперечно відрізняється від тих бідняків, яких він возить щодня. Чоловік усвідомлює, що може помилятися, але він надто гордий, аби визнати свою провину. Подібне мало кому вдається, адже не всі володіють потрібними якостями для того, щоб зізнатися собі в очевидному.

— Ще раз посмієш підвищити голос на дівчину, начувайся, старий! — шипить Наруто водієві.

У мене серце тікає в п’яти від цієї незвичної ситуації. Ще ніколи у житті я не була в такому становищі, тому й не знаю, як слід правильно поводитися з такими людьми. Пошаривши в кишенях, я не знаходжу банківської карти, через що червонію й опускаю очі. Збігаючи в метушні, я навіть не подбала про те, аби взяти з собою грошей, адже в стінах школи все записується на мій рахунок, а наприкінці місяця мати сплачує мої борги. Карткою я користуюся вкрай рідко, але вона завжди зі мною про всяк випадок. Та не цього разу. Вочевидь, хлопці теж не взяли грошей, інакше цей конфлікт можна було б вирішити ще напочатку.

— Забирайтеся звідси! — волає чоловік, почервонівши настільки, що я починаю побоюватися за його здоров’я. — І не думайте, що я візьму вас назад, покидьки! Провалюйте, поки я не взяв свою палицю і не побив вас! Теж мені, багатії знайшлися! Декілька монет на квиток не знайшлося!

— Пішли, — спокійно говорить Наруто, виходячи у відчинені двері автобуса.

— Я подбаю про те, аби вам надіслали сплату за проїзд. Проте й за ваше невігластво і хамство вам теж заплатять, будьте впевнені, — каже Саске, завзято беручи моє зап’ястя, аби потягнути за собою.