Частина 4. «Колючі» люди (не) плачуть!

Розплющуючи очі від яскравого сонячного світла, яке пробивається крізь щільну фіранку та світить мені в обличчя, я намагаюся зрозуміти де знаходжуся. Голова здається занадто важкою, та ще й тріщить по швах. Все тіло болить від недавнього падіння і дуже незручної пози, в якій я прокидаюся цього ранку.

Займаючи сидяче положення, я прикладаю долоню до чола, намагаючись хоч якось вгамувати тиск. Напівтемрява кімнати злегка збиває моє сприйняття часу, адже мені здається, що зараз все ще ніч, попри сонячні промені, які заповзають на моє ліжко.

Тяжко зітхаючи, я дивлюся на приліжковий годинник, скоріш, через звичку. Відводячи погляд убік, я солодко позіхаю, не надаючи уваги значенню цифр на циферблаті. Проте за лічені секунди я буквально злітаю з ліжка, відкидаючи ковдру. Вона летить на підлогу разом із подушкою, яку чіпляє разом із собою.

Чотири сорок!

Втомившись після насиченого вчорашнього дня, я зовсім забула поставити будильник раніше, адже зазвичай у суботу немає занять, і я дозволяю собі поспати на годинку довше. На моє щастя, у мене все ще залишається час до зустрічі з командою, але двадцяти хвилин для зборів катастрофічно мало!

Залітаючи до ванни, я примудряюся перевернути усі баночки, тюбики та все, що стоїть і нікого не чіпає на раковині, вчасно підхоплюючи зубну щітку під час її падіння на підлогу. Закінчуючи чистку зубів, яку б я не пропустила навіть через запізнення, я швидко починаю мити волосся, оскільки й з брудною головою я ніколи не дозволяю собі вийти за межі кімнати. Загортаючи волосся у рушник, я знову влітаю в кімнату, шукаючи одяг. Перевертаючи все догори дриґом, я нарешті знаходжу свою форму, але блузка все ще не має ґудзиків у самому невдалому місці. Жбурляючи її до дверей, я підбігаю до гардероба та відчиняю його дверцята з такою силою, що мало не вириваю їх з петель.

Всі речі переді мною ідеально розкладені за кольором, розміром та сезоном, але я мушу порушити цю ідилію, яка панує на полицях, своєю нахабною рукою. Зараз я вперше відчуваю себе звичайною дівчиною, яка не знає, що їй одягнути. Щось не пасує, інше мені геть не подобається. Та якого біса я настільки довго обираю в чому піти? Доводиться зупинити свій вибір на костюмі, якій подарувала мені мати. Вона надивилася якихось модних журналів і обрала для нас парні костюми преміум якості у різній колірній гамі. В моїх руках худі з капюшоном та приталені штани, звужені донизу. Мій костюм ніжно-рожевого кольору, а мама обрала собі червоний. На жаль, ми жодного разу так і не були тими матір’ю та донькою з обкладинки журналу, адже щоразу, коли ми плануємо спільну прогулянку чи шопінг, маму викликають по роботі.

Вперше я одягаю цей костюм не тільки задля примірки. Та часу зовсім мало: залишається п’ять хвилин, а моя голова все ще мокра! Я просто не можу дозволити собі ще раз настільки безвідповідально запізнитися, тому волосся доводиться лише промокнути рушником. Жбурляючи вологий рушник на пуф біля ліжка, я кидаюся до гребінця, швидко проводячи ним по довжині волосся. Воно сягає середини спини: а я навіть не помічала раніше, яке воно довге. Затягувати його у тугий хвіст я не хочу, напевно, вперше за довгі роки, дозволяючи йому висохнути й трохи відпочити від тугої гумки.

Підбігаючи до дзеркала, я витягаю з шухляди лінзи, які зберігаю на випадок екстреної ситуації, яка і сталася зі мною вчора. Окуляри зламані та просто спадають з мого носа, спричиняючи лише дискомфорт. Відкриваючи контейнер, я з легкістю надягаю першу лінзу, дивуючись тому, як легко проходить цей процес. З другою доводиться помучитися, адже вона відмовляється потрапляти на око. Проте й на це йде не так багато часу, як раніше: колись я одягала ці кляті штуковини годинами! Поспіх відбирає в мене страх перед цим складним процесом.

Вилітаючи з кімнати, я гримаю дверима та швидко біжу коридором жіночого гуртожитку.

На вулиці я відчуваю прохолоду, адже рано вранці все ще мерзлякувато, тож враховуючи факт мокрої голови, моє тіло вкривається гусячою шкірою. Начіплюючи капюшон, аби вітер не задував голову, я вирішую скоротити шлях парком, біжучи по вологій траві, а не як нормальні люди доріжкою. Через оголені щиколотки, за тенденцією моди з журналу мами, я відчуваю холодний дотик роси. Попри холод і мурашки, я насолоджуюся ароматом зелені та свіжості, які панують навколо. На кілька хвилин я навіть заплющую очі, просто віддаючись моменту. Це найбадьоріший і надзвичайний ранок за довгі роки! Хоча я б і не відмовилася від гарячої кави.

Зустріч призначена на тому самому стадіоні, де ми вчора стали повноцінною командою. Вбігаючи у ворота, я ціпенію від шоку. Переді мною відкривається вид порожніх трибун та величезного поля, біля якого стоїть Саске, зіщулюючись від ранкової прохолоди: він стоїть у такому ж костюмі, як і я, тільки синього кольору. Мама «вгадала» з подарунком як ніколи в житті, адже тепер ми з ним схожі на парочку, яка носить однаковий одяг! Яка ганьба! Обертаючись на мене, хлопець здіймає брови, відверто виказуючи незадоволення впереміш зі здивуванням. Хоча йому принаймні личить цей костюм. Прикро, але я визнаю факт того, що він трохи симпатичний у повсякденному вбранні, не зважаючи те, що я не полюбляю тип людей, зациклених лише на зовнішності.

— Ти… — не встигає домовити він, через гучний крик Наруто, який вбігає слідом за мною на стадіон.

— Доброго ранку! Всі в зборі! Як справи? — горланить Узумакі, намагаючись перекричати самого себе.

Його голос лунає порожнім стадіоном, розчиняючись у просторі. Цей зухвалець висне на мені, кладучи руку на плече. Через те, що я у капюшоні, він нахиляється до мене, аби роздивитися моє розгублене обличчя. Мені здається, він виглядає здивованим, але я не можу точно описати емоцію, з якою він пронизує мене виразними блакитними очима. Здається, наче він на якусь мить завмирає, тамуючи подих. 

— Ти занадто тиснеш, Узумакі, — шиплю я, відсторонюючись від хлопця, та помічаю, що й він у такому самому, костюмі тільки помаранчевого кольору.