Частина 2. Доленосний вибір, або "Це вже не обговорюється!"

Усім, хто пройшов перший відбірковий тур, дозволено пропустити сьогоднішні заняття, і зосередитись на підготовці до практичного туру відбору.

Сидячи на лавці в шкільному парку, я намагаюся прийти до тями, ховаючись у тіні величезного старого дерева. Перше випробування далося мені дуже важко, тож не дивно, що тепер я відчуваю велике стомлення. Таке відчуття, ніби акумулятор всередині практично розряджений. Взаємодія з людьми, особливо з зухвалою елітою класу, справді викачала з мене всі сили.

Вперше за довгі роки нам вдалося зробити спільну справу без чвар та суперечок, ми навіть допомогли одне одному, що само по собі – нонсенс, але на душі вирує жахливе передчуття. Притулившись до спинки лавочки, я глибоко вдихаю свіже повітря, намагаючись трохи розслабитися. На жаль, другий етап буде практичним, і нам чітко наказано з’явитися на шкільний стадіон у спортивній формі. З огляду на рівень моєї фізичної підготовки, якому я не надто приділяла увагу, справи кепські. Мені вкрай потрібно пройти всі відбіркові етапи, тож від клятої напруги та хвилювання зрадницьки тремтить все тіло. Я сподіваюся лише на те, що в майбутньому не доведеться зустрічатися з елітою, ба більше потрапити в команду з кимось із них! Хоча, гадаю, я була б не проти Шикамару: він дуже корисний та вигідний союзник, але ж він член клятої еліти, а вони завжди разом!

Я так сильно втомилася, що й не помічаю, як мене починає заколисувати легкий весняний вітерець, у той час, коли листя дерев нашіптує щось на вухо, ще більше затягуючи в сон. Повіки стають все важчими, і від цього кортить спати все сильніше. Потрібно зробити ще так багато справ перед тим, як вирушити на стадіон, але моє тіло відмовляється слухатися. Обіцяючи собі заплющити очі лише на декілька хвилинок, я прокручую в голові усі справи, які маю встигнути. Аби не заснути, я промовляю все собі під ніс, занурюючись у сон, який охоплює мене у свої цупкі обійми.

Просинаюся я лише тоді, коли чую дзвін старої вежі. Від переляку я підскакую, наче навіжена, і озираюся довкола. Я проспала на цій клятій лавці весь вільний час?! У дзвін б’ють рівно опівдні, саме тоді, коли я вже маю бути на стадіоні! Я геть нічого не встигла з того, що запланувала!

— Чорт забирай! — волаю я від усвідомлення того, що запізнююся вперше за своє життя.

Ноги самі несуть мене в бік стадіону, а серце щосили намагається вистрибнути з грудей. Десь серед листя співають птахи, підбадьорюючи своїми дзвінким цвіріньканням. Ці маленькі істоти – моя єдина підтримка, хоча вони навіть не усвідомлюють це. Сама за себе — так було завжди. Я вже й не пам’ятаю: що таке підтримка близьких. Проте, можливо, через це я і хочу почути її бодай від птахів?

Вибігши наче біснувата у величезні металеві ворота з викуваним гербом нашої школи, я привертаю увагу конкурентів. Я намагаюся вгамувати задишку, але марно. Обличчя геть червоне від швидкого бігу та хвилювання, мені нестерпно жарко й кортить пити, але я не подбала навіть про це. Дурепа! Всі дивляться на мене глузливими поглядами, штовхаючи одне одного для того, аби тицьнути пальцем у божевільну дівчину, яка помирає від спраги та шаленого серцебиття. Жоден із них навіть не намагається приховати зневагу! Скажімо, я не дуже ​​популярна серед учнів Конохи. Впевнена, вони зітхнули б із полегшенням, якби я не з’явилася на цей відбірковий тур. Проте розуміючи їхнє ставлення до мене та приймаючи його, я нарешті випростуюся на повний зріст і підходжу до вчителя, аби зазначити свою присутність.

Всі лише сміються, коли Какаші-сенсей обдарує мене здивованим поглядом і перепитує, чи справді я збираюся брати участь у цьому етапі. Я до останнього не можу зрозуміти слів сенсея. Так, я трохи запізнилася, але до чого усі ці питання? Невже навіть вчитель налаштований проти моєї участі? Це взагалі не вкладається в голові!

— Я проходитиму відбірковий тур, як і всі, — стверджую я серйозним тоном, намагаючись поставити всі крапки над «і».

Я розглядаю обличчя конкурентів, які посміхаються, дивлячись на мене, наче я прокажена. Та що з ними не так, га?! Зрозуміло, що для них я сіренька миша, але ж вони ніколи не цькували мене за це настільки відкрито!

— Сакуро, — важко зітхає вчитель, чухаючи потилицю. — Ти ж чула, що всі повинні з’явитися в спортивній формі? Ти зібралася брати участь в спортивному змаганні у спідниці та блузці? Що ж, часу на перевдягання немає, тож вирішуй: ти справді братимеш участь у такому вигляді, чи ні?

Що?! До мене нарешті доходить, що й переодягнутися я теж не встигла, проспавши весь час на лавці! Мене трусить від злості на саму себе. Ніколи в житті я не поводилася настільки необачно! Що ж тепер мені робити? Я не можу проґавити свій шанс через подібну дурість! Форма? Клята форма стає перешкодою до мого майбутнього? Дзуськи!

— Братиму участь в будь-якому випадку, — рівно відповідаю я, поправляючи перекошену оправу окулярів вказівним пальцем. — Навіть без форми!

Це має стати для мене неабияким випробуванням: бігати в розбитих окулярах, які ледве тримаються на переніссі, та ще й у спідниці з блузкою, які можуть підвести мене будь-якої миті! Сподіваюся, у нас відберуть телефони до початку відбіркового туру, інакше я буду зіркою шкільного вебсайту! Я вже боюся того, що чекає мене попереду, але вдаю впевнену в собі дівчину, яка стоїть поодаль від усіх, і зосереджено слідкує за діями Какаші-сенсея. Чого тільки не зробиш, аби не дивитися на тих, хто відверто глузує з тебе!

Тяжко зітхаючи, я опускаю голову, намагаючись проаналізувати все, що сталося зі мною, і замотивувати себе на боротьбу. Це не повинно вплинути на мене, не повинно зламати мій дух, інакше чого взагалі я варта?! Батько не для того виховував мене, щоб я рюмсала й опускала руки через чергову невдачу! Я ще посміюся над цим, коли навчатимуся у найкращому університеті країни! Я буду тією, хто сміється останнім! Трясця! Я не програю!

Стискаючи кулаки, я рішуче підводжу погляд, дивлячись у вічі тим, хто перешіптується, осміюючи мене. Та вони одразу ж закочують очі, фиркаючи на мене, наче я дивачка. Їм байдуже на мене, але я відчуваю невеличку перемогу.