Тихіша від води, нижча від трави

Що за часи нині настали! Оце сиджу я, ваш покірний слуга, переписувач цієї дивовижної історії, у своїй комірчині, поки за вікном тріщить мороз, аж зуби цокотять, а каганець мій дрижить і спалахує, лякаючись власної тіні. Буває, заведе дяк мову - усе припиняє подих, увесь прихід заслухається, а тут букви танцюють, наче відьми на шабаші, чорнило розпливлося, та ще й миші погризли краї. Скільки я не вдивлявся, скільки не крутив зошит і сяк і так - багато що залишилося для мене темним. Але з уривків, із тих клаптиків, що вціліли, зміг я розібрати, що Соломія, ця бідна душа, тікала, сердешна, не чуючи під собою ніг, мовби гонена вилами в спину.

Ліс, що досі був їй вірним притулком, тихим шептуном та ласкавим заступником, перемінився на очах, став чужим і злющим, наче старий лісовик, який прокинувся не в гуморі й готовий ухопити за поділ. Вчувалися біженці звідусіль ворожі голоси, а кожен тріск сучка під власною стопою змушував озиратися. А що як це Аваддон? А що як вовк із його вишкіром та іклами, що блищать у темряві?.. Та ні, вже ні, борони Боже і всі святі! То лише безглузді звуки, хрипіння конаючої хащі, що корчиться в агонії, стогне й бідкається на свою долю. То гілка якась неласкаво по щоці черкне, то листя до ніг упаде, причепиться, наче сльози лісові. І все те - від люті людської та від злоби безжальної.

Натрапила Соломія спершу на тліючі головешки якогось присілка - двох-трьох жалюгідних, мов злидарські хижі, хатинок на галявині. Стояли вони обвуглені, без вікон, дверей та стріх. Віяв дух згарища навпіл із перепаленою кістю, аж волоски вмить дуба стали. Жодної живої душі, тільки пернаті могильники, чорне вороння, скакали з покошеного тину на почорніле згарище, крячучи похоронну пісню в лад із завиванням вітру.

Затуливши рота долонею, аби не завити з розпуки, як вовчиця на місяць, обійшла Соломія ту руїну боком, та від побаченого їй уже було не відмитися ні водою, ні молитвою. Йшла вона навмання, тримаючи в пам'яті слова Марени про село, куди та носила свої зілля та ліки. Харчувалася чим Бог пошле: то притиснутими ягодами на закинутих лісових вигонах, то корінням, яке сама ж училася розпізнавати у Марени, аби не отруїтися. А як фортуна посміхнеться, то й покинуте багаття зустрінеться, а поруч - горщичок із застиглою кашкою на денці, яку їла вона пальчиками, - гребувати не доводилося.

Минуло кілька днів безцільних блукань, перш ніж ліс порідшав і змарнів, поступаючись місцем переліскам та сіножатям, що поросли високим та колючим бур'яном. На обрії забовваніло село. Точніше те, що від нього залишилося.

Усе свідчило про те, ніби нечиста сила влаштувала бенкет зі своїми підручними, лишивши напослідок жалюгідні уламки - кілька хат із купами обвуглених колод, розкиданих по селищу диявольською рукою. Дим іще курився. Вціліли лише крайні хатки та церковиця, що тужливо споглядала в небо, благаючи про милість у Всевишнього та всіх янголів. На вулиці, вткнувшись мордою в пилюку, лежав мертвий кінь - здутий, страшний, із баньками, що вилізли від мук. Вороння й далі крякало під мірне дзижчання мух над падавиною. Над однією з уцілілих хат теліпалася на жердині чи то сіра солдатська шинель, чи то каптан, роздертий на шматки і весь у крові, як свідок того, хто тут чинив безчинства, подібно до татарви за давніх часів.

Стояла Соломія, притулившись до стовбура останньої сосни на узліссі, і все дивилася на цю жахливу картину. Стікали по її щоках сльози, а сама вона тільки й питала себе: «Куди бігти? Де люди? Чи живі, чи, може, всі вже стали вихідцями з того світу, що блукають по згарищах?»

Лихі то були часи. Річ Посполита корчилася в муках, як поранена лань під іклами звіра, шматована сусідами, що вгризлися в неї багнетами та указами. Магнати в жупанах та із золотими шаблями, які присягали на вірність королю Станіславу Августу Понятовському, зрадили все на Гродненському сеймі, знюхавшись із Тарговицькою конфедерацією. То були часи другого поділу, коли прусський король Фрідріх Вільгельм загарбав собі Познань і Гданськ із портами та містами, а Катерина - Київщину, Поділля та Волинь із їхніми нивами й кріпаками. Селяни та міщани залишилися розмінною монетою, поки війська марширували, відбираючи хліб та худобу, поки дезертири та розбишаки плодилися. Тому й стогін доносився з-за розваленого тину.

Не думаючи про небезпеку, ведена співчуттям, Соломія, скрадаючись, пролізла крізь пролом у тині, озираючись, чи не підкрадається хтось із тих левенців або солдатів у синіх мундирах. На подвір'ї, під розвороченим возом, де колеса валялися в багнюці, наче кості на полі бою, лежав хлопець років десяти - блідий як полотно, губи поспікалися від спраги, а на нозі, обмотаній брудним шматтям, проступала темна пляма крові, змішаної з гноєм. Він дивився на Соломію гарячковими очима, сповненими тваринного страху.

— Не бійся, малий, — прошепотіла вона, опускаючись поруч, — не бійся. Допоможу, як умію.

Вона розмотала ганчірку й охнула. Рана виявилася страшною, глибокою, вже з дурним запахом гнилі. Видно, від сокири мародера або коси, що в тих краях служила за зброю в руках озлоблених селян. Дитина застогнала від болю, а Соломія, забувши про своє горе, про страх, про ту темряву, що переслідувала її з лісу, витягла з вузлика останню баночку своєї чудодійної мазі, більшу частину якої їй довелося витратити на свого вовка. Вона накладала її, бурмочучи ті самі безглузді, заспокійливі слова, що шепотіла колись пораненим звірам у хащі, і жар від рани під її пальцями став поступово вщухати.

Вона напоїла хлопчика свіжою водою зі своєї фляги, яку набрала з лісового струмка, дала йому шматок черствого перепічка, що знайшла в покинутій хаті дорогою. Він жадібно їв той перепічок, ковтаючи шматками, і не зводив свого переляканого погляду з дівчини.

— Де всі? — запитала Соломія, оглядаючись на всі боки.

— Забрали, — хрипко прошепотів хлопчик, зщулюючись, наче їжак під лапою. — Хтось у ліс устиг, а тих, що в льохах - того...