Розколотий оберіг

Бувають на світі вечори, які вечорами й не назвеш. Схожі вони на позолочені марення, коли весь світ затихає у солодкій дрімоті, і природа завмирає у захваті, і річка вгамовує свій невпинний біг, щоб у дзеркальній гладі помилуватися небесним розписним шатром. Саме таким вечором дихала річка, що петляла осторонь гамірних трактів. Сонце скотилося мідним п’ятаком за частокіл лісу, а на сході вже запалала одна-єдина зірка. Ця річка, невгамовна пустунка, вся іскрячись срібними лусочками згасаючого надвечір’я, перебирала свої струмені між берегів, усипаних гнучкою лозою, і на самому обриві одного з таких берегів, де земля підточена талими розливами й круто зривалася до води, сиділа Соломія.

Сиділа вона, розчісуючи довгим гребенем своє волосся. Ох, яке то було волосся! Не ті воронячі крила, що в колисці бачив її нещасний батько, а пасма кольору місячного сяйва - не сиві, борони боже, а платинові, що відливали при кожному подиху вітру найтоншим сріблом, та так вони сяяли, що сутінки, які навалилися, не сміли їх поглинути, ніжно обтікаючи дивовижну гриву. Кожне пасмо, що зісковзувало з гребеня, падало на плечі хвилею, якій міг би заздрити будь-який водоспад у гірських ущелинах.

А біля самих ніг її, поклавши величезну сіру голову на її коліна, лежав вовк, володар лісових нетрів та ярів. На хребті його хутро було подібне до грозової хмари, а на череві - світлим, як іній. Лежав він із безмежним спокоєм, зрідка посіпуючи хвостом, аби відігнати комара, отого дрібного демона вечірнього повітря.

Соломія, не перериваючи свого дійства, занурила пальці вільної руки в гущу хутра на загривку звіра, і вовк, примруживши очі в блаженстві, тихо зітхнув.

Був сей вовк не випадковим супутником, а духом-охоронцем, закликаним нею свідомо із самих надр лісових хащ, де прадавні сили дрімають в очікуванні зову. Усе це, однак, не раптом сталося, не само собою, як трапляється, скажімо, дощ у погожий день чи зникнення гроша з кишені. Зв’язок цей викувався через знання, через волю і через обряд стародавній, якого навчила Соломію сама Марена.

Пам’ятається, було то в пору, коли Соломія вже переросла дитячі забави, але до повної дівочої стиглості ще не дотягнулася - років тринадцять, не більше. І ось, коли вершини сосен проткнули сутінки, звернулася до неї Марена:

— Пора, дитятко моє. Сила в тобі зріє, та не моя. Не та, що править і гне, а сила інша, сила поклику і братерства з кожним створінням живим. Пора тобі відшукати того, хто стане тобі не холопом, а товаришем. Хто буде тінню твоєю в хащі, щитом біля хати і другим серцем у грудях. Таких не шукають, їх, дитя, кличуть. І коли поклик твій чистий, а душа розчинена навстіж, відгукнеться той, кого доля тобі судила.

І почала вона вчити Соломію слухати не вухами, а нутром. Учила, як, припавши вухом до сирої землі, розрізнити важку, огрядну думу ведмедя і метушливу біганину мишачого царства; де далеко під корінням бурчить і вовтузиться кріт, риючи свої підземні хороми; де, трохи лівіше, шелестить кільчастий черв’як, пом’якшуючи землю; а десь у самій глибині, під пластом блакитної глини, співає свою неспішну пісню підземне джерело, що ніколи не бачить сонця.

Невдовзі Соломія дізналася, що вітер - не один, а їх безліч, і в кожного своя вдача і свої улюбленці. Один обожнював тріщати й реготати у сухому гіллі вільхи, дражнячи її сережки. Інший, степовий і втомлений, гудів із дубами, скаржачись на довгий шлях. А третій, нічний, перешіптувався з гнучкими вітами беріз, переказуючи їм лісові плітки. Так Соломія могла визначити, хто з дерев сьогодні «головний»: якщо липа дзвеніла - вітер пестив її, а якщо сосна стогнала протяжно й суворо - тож він був не в гуморі й зганяв на ній свою злість.

А вже як кущі та трави вміли обурюватися! То ж ціла вистава! Малинник, увесь обскубаний дроздами, шурхотів, буркочучи: «Знову ці ненажери, ні ягідки не залишили!». М’ята біля струмка, яку об’їла косуля, виділяла такий ображений аромат, що хоч ніс затуляй. Навіть мох на північному боці каменя докірливо зітхав, коли по ньому бездумно пробігав їжак.

Так, по крихтах, училася Соломія читати велику, нескінченну книгу лісу, де кожна травинка була літерою, кожен шурхіт - словом, а спів струмка - цілою поемою. І вовк, що лежав поруч, усе частіше позирав на неї, ніби кажучи: «Нарешті ти починаєш чути».

Коли ж Соломія ввібрала в себе знання, вивела Марена її у глуху північ на старе перехрестя лісове, до дуба-велетня.

— Не бійся, дитя, — мовила вона. — Клич не горлом, а серцем. Уяви силу, яку бажаєш знайти, уяви союзника вірного, того, з ким готова шлях тримати хоч опівдні, хоч опівночі.

Заплющила Соломія очі. Відкинула думки про ласкаве цуценя чи звірятко ручне. Вимагала душа її вірності непорушної, безмовного розуміння, споконвічної могутності самого лісу, що може і вражати, і вкривати. Жодного слова вона не вимовила, лише губи беззвучно ворушилися, звертаючись до сил прадавніх.

Притих ліс. Згустилися хмари.

Марена, відунка бувала, затривожилася та почала озиратися на всі боки. Ні шурхоту, ні шелесту, ні відгуку.

— Проваливсь обряд, — пирхнула вона. — Не в кожного з першого разу…

Та раптом замовкла Марена на півслові, точно горло їй перехопила невидима рука, незгодна з її висновком, і в ту ж мить знявся вітер дикий, казна-звідки взявшись. Прийшов не той лагідний бродяга, що шепоче в листі вечорами, а буйний, ревучий вихор, якого Соломія у краях своїх зроду не чула. Завили вовки вдалині, ніби з братом прощаються; сполошилися птахи в кронах, розлітаючись із криком, ніби їх сполохала нечиста сила. Марена позадкувала, розкинувши руки, щоб собою вкрити Соломію, а з лісової хащі, з самої її пащі, вистрибнув вовк.

Вам відомо про сірого бродягу, але в ту пору вовк вискочив смоляний. Скириться він, гарчить, а потім - раз - і замовкне, угледівши Соломію. Сховав ікла свої гострі, і хутро його, немов за помахом чарівної палички, змінилося.