Село Гнилець

За старини, коли ще не кожен панич умів відрізнити свою вотчину від сусідньої, говорили про село Гнилець так: земля там добра, чорнозем жирний, хліб сам у руки валиться, ліси густі – і звір у них водиться, і ягода, і гриб, і лісовик, кажуть, не дуже й ховається. А от доля, як крива береза край дороги – мовляв, і мимо не пройдеш, аби щоку не подряпати.

Стояло село не те щоб у самій глушині, а якось боком до великих доріг, наче хтось махнув рукою: «Хай собі стоїть». З одного боку дихало Дике Поле, з другого – доходила втомлена, захекана, немов гонець, якого тричі по дорозі вином напоїли, шляхетська воля.

Люди трималися старої віри, молилися в дерев'яній церковці Різдва Пресвятої Богородиці, але знали вже, що за тим лісом, верст за п'ятнадцять, нова віра за новими книгами править, і попи там бороди голять, як ляхи. І тому шепотіли по вечорах:

— Довго нашій тиші вистояти, а?

— Поки грім не вдарить, — відказували інші, — а як вдарить, то й розбіжимося хто куди…

Та була в тій тиші й інша, темна пам'ять, у яку боялися зазирати, як молодняк сторониться старого погребу під хатою. Про старі обряди шепотіли, про замовляння, що іноді дужчі за молитву, коли душа вже надірвалася і Господь, видно, відвернувся.

А пастирем у тому селі був отець Даниїл.

Мужик і кремезний, і поглядом таким, що мала дитина під ним зіщулюється, як миша під віником. Справедливий був, крутий, але не злопам'ятний. Богові служив ревно, устав знав напам'ять, зайвого слова не казав, а як казав – то так, що краще б мовчав.

Жінка його, Ганна, була з дяківських дочок. Тиха і грамоті навчена. Дітей сільських учила, в домі тримала лад такий, що навіть мухи по стінах строєм ходили. Жили б вони та раділи, та тільки Господь не дав їм дітей. Жодного. Відтого вся їхня праведність і весь достаток скидалися на хату без печі. Наче стоїть міцно, а всередині все одно холодно.

По селу поповз шепіт, спершу обережний, потім усе нахабніший:

— Неспроста ж Господь карає…

— За що ж карає-то? Батюшка-то праведний!

— А хто ж його знає… Може, в роду щось було…

— А може, й не в роду…

Отець Даниїл чув розмови, та виду не подавав. Тільки зуби дужче стискав та запекліше ночами молився. А хата їхня стояла трохи осторонь, під величезним старим кленом. Увечері, коли село затихало, тиша заходила в його двері, сідала на лави, лягала на стіл і гралася з курявою, що осідала на порожніх місцях.

Одного вечора Ганна, перебираючи чотки, не витримала:

— Даниїле…

— Що тобі?

— Довго ще мовчатимемо?

— А що казати? Усе вже Господові сказано. Не раз і не два.

— Може, не все… Може, чогось недоговорили…

— Чого ж? — він різко обернувся до неї, насупивши брови. Свічка вихопила його невдоволення. — Чого ти від мене хочеш, Ганно?! Щоб я на паперті завив, як баба? Чи до баби пішов замовляння викуповувати?

— Я нічого не хочу… — вона опустила голову, пальці завмерли на чотках. — Тільки страшно мені.

— Чого страшно?

— Що ця порожнеча… вона нас з'їсть, і нічого не лишиться. Ні нас, ні віри нашої… нічого.

Отець Даниїл довго мовчав. Потім підійшов, став за її спиною, та не торкнувся.

— Як з'їсть, — сказав він тихо, майже пошепки, — значить, так Богові до вподоби. А як не з'їсть… то й ми ще поборемося. Тільки не проси мене зараз про те, про що просити не можна.

Ганна кивнула, не підводячи очей.

А по селу вже гуляла, підхоплена вітром з Дикого Поля, стара-престара приказка, яку ще прадіди від прадідів чували:

«Сьома дочка – не на добро. У дім, де вона вродиться, ввійде інша сила, і розломить його надвоє, як суху тріску».

Поки що то були тільки слова, тільки тінь від хмари, яку вітер ніс прямо на Гнилець.

***

Вам, певно, траплялося помічати, що в малих селищах, де всі одне одного знають до сьомого коліна, найстрашніше – це не грім небесний і не пожежа, а саме тиша в чужій хаті, де не кричить дитя. Бо там, де немає дитячого тупотіння, там, на думку добрих людей, уже оселилася порожнеча, а порожнеча ця є не що інше, як місце, залишене Господом задля іншої, недоброї сили.

У Гнильці говорили про це по-різному, але завжди з острахом, знижуючи голос і боячись, що саме слово може прилипнути до язика, а тоді принести біду вже тобі самому.

Говорили, що коли в молодих довго немає дітей, значить, хтось із них у дитинстві переступив через чужу могилку й не перехрестився після того.

Говорили, що коли жінка три роки поспіль на Благовіщення не вмивалася росою з вербових гілочок – то й не чекай їй потім плоду лона.

Говорили, що безпліддя часто йде відтого, що мати, бувши вагітною, переступила дорогу чорному котові, і той прокляв ще не народжене дитя.

А найстарші бабки, ті, що пам'ятали ще панів без чинів, шепотіли зовсім страшне: буває, що дитина не приходить у дім зовсім не тому, що Бог не дав, а тому, що хтось у роду давно вже обіцяв дитя нечистому, чи то за багатий врожай, чи то за те, щоб корова не здихала, чи то просто зі злоби, в хвилину великої образи. І обіцянка та записується не на папері, а прямо в землі, і земля пам'ятає. А коли строк приходить – вона забирає своє, тільки не одразу, а роками висмоктуючи життя з хати, як павук висмоктує життя з мухи.

І ще була повсюдна чутка, що коли в домі священника немає дітей, то це вже не просто біда, а знамення.

— Батюшка ж за всіх молиться, — міркували баби біля криниці, — то коли вже йому Господь не посилає, значить, великий гріх десь лежить, тільки невидний. Може, в пращурах, а, може, і в ньому самому.

— А я чула, — вступала друга, старша, — що коли Бог дітей попам не дає, то це сама земля проти нього повстає. Бо він землю хрестить, вінчає, відспівувати велить, а сам плодів не приносить. От вона й карає.