Передмова

Вельмишановний (і вельми нетерплячий) читачу!

Зразу ж, без усяких недомовок, зізнаюся: цей рукопис потрапив до мене не від якогось простодуха, задля байки котрого мені довелося б добиратися цілий тиждень на поганому возі, трясучись по вибоїнах та виспівуючи пісень, аби не знудитись. Ні-с. Дістався він мені іншим, куди тривожнішим і, скажу прямо, гріховним шляхом.

Минулої осені довелося мені опинитися в містечку Брацлавського повіту. Сидів я в тамтешньому шинку, тісному, задимленому, і вів неспішну бесіду з місцевим дяком, людиною вченою, до старовини цікавою і до чужих таємниць підозріливо чуйною. Розмова, як водиться, покотилася до переказів тутешніх, темних і недобрих, які вголос не кожен наважиться мовити. І ось, знизивши голос, мовив він до мене:

— Є в мене на збереженні один зошит… Не віддам, але показати можу. Сумне діло. Писав його, кажуть, колишній паламар одного села, котрого нині й на мапах не знайдеш. Зібрав він там усі оповідки про одне народження… вірніше, про одне прокляття, яке з того народження виросло.

Звісно, в мене очі загорілись, як у кота при вигляді сметани.
За чималу винагороду й за страшну обітницю - не розголошувати ні імені, ні місця, ні навіть натяку на джерело - мені вручили зв’язку пожовклих, зотлілих по краях аркушів, списаних кривим почерком - чи то від старості того, хто писав, чи то від жаху перед тим, що він описував. Переписував я їх ночами, при світлі самотньої свічки, і мороз шкіру поймав. Мова там була дивна, мішана, з високою церковнослов’янщиною, грубою сільською говіркою, уривками замовлянь, від яких і тепер, коли перечитую, волосся дибки стає.

І ось що, з вашого дозволу, зрозумів я з цієї збірки.

Діялося воно за часів щонайсмутніших, коли нашими краями блукали і панська воля, і козацька шабля, і страх перед турецьким набігом, і нова віра, що вже підбиралася до старих церковок. В одному селі, прихиленому біля самого лісу, жив священник. Була в нього жінка, та була й біда: дітей Господь не давав. І пішла жінка, всупереч чоловікові, всупереч власній совісті, до однієї знахарки на відшибі… І пішла від тієї відчайдушної мольби та темних обрядів така низка подій, що й описати важко, і забути неможливо.

Тут, у цих аркушах, не просто страшка на ніч добрим людям. Тут сповідь матері, грішної й зневіреної до останньої межі; тут суд батька, засліпленого вірою, страхом і тим, що він взяв за волю Божу; тут сама історія дівчини, нареченої Соломією, сьомою по ліку, не схожою ні на кого з живущих. Тут і обряди старовини глибокої, що правилися потайки від церкви, і жорстокі звичаї сільські.

Публікуючи ці записи, я не беруся судити, де в них правда очевидця, а де розросле марево зляканої чутки. Знаю лиш одне: надто багато навколо подібних переказів, надто вперто повторюються одні й ті самі імена, місця, прикмети, аби все це було чистою вигадкою. Надто живо описані хати, одяг, мова, запахи, сам дух того часу - дух страху, забобону й непримиренної ворожнечі між обов’язком і любов’ю.

Нехай же читач розсудить сам.

А мені, збирачеві й переписувачеві цих рядків, лишається тільки додати від себе:

Чи були всі герої цього оповідання, чи не були - Бог відає. Але прокляття, народжене людським страхом, - найсправжнісіньке. І, на жаль, найдовговічніше.

З пошаною та покорою,
Ваш оповідач, який волів би лишитися безіменним.